ПОСТАНОВА
Іменем України
15 жовтня 2019 року
Київ
справа №420/5266/18
адміністративне провадження №К/9901/14515/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Єресько Л.О.,
суддів: Загороднюка А.Г., Соколова В.М.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №420/5266/18
за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу та зобов`язання вчинити певні дії
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2019 року, ухвалене суддею Свида Л.І.
та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року, ухвалену у складі колегії суддів: головуючого судді Бітова А.І., суддів: Лук`янчук О.В., Ступакової І.Г.,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування.
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (надалі - відповідач; ГУ ДМС України в Одеській області) про визнання неправомірним та скасування наказу відповідача № 117 від 21 червня 2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання ГУ ДМС України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення відповідача є неправомірним та не обґрунтованим, позивач не може повернутися до країни походження у зв`язку із ймовірною небезпекою для його життя з боку офіційної влади через його політичну діяльність.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2019 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовлено повністю.
Відмовляючи у задоволенні позову суд виходив з того, що враховуючи розбіжності у поясненнях позивача, відсутність прикладів і доказів, які б свідчили про загрозу життю та здоров`ю позивача в країні походження, безпечне проживання родичів позивача в країні походження, безперешкодний виїзд позивача з країни походження та його перебування на території України більше двох років до моменту звернення за захистом, заява позивача є очевидно необґрунтованою, що у відповідності до пункту 6 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" є підставою для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2019 року у справі № 420/5266/18 залишено без змін.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив з того, що висновки суду першої інстанції є правильними і такими, що відповідають вимогам статей 2, 6-14, 73, 74, 77, 78 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), п.п.1, 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якими регулюються правовідносини між сторонами.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції
20 травня 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року, в якій скаржник просив скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Касаційна скарга обґрунтована з посиланням на Директиву Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" 2011/95/ЕС від 13 грудня 2011 року (п.5 ст. 4) передбачає, що аспекти заяви заявника, які не підтверджуються документальними доказами, не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих елементів, що є у розпорядженні заявника та мають відношення до справи, та обґрунтування неможливості надання інших таких елементів; послідовність, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника загальній та конкретній інформації, що відноситься до випадку заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як тільки це стало можливим; встановлено, що заявник заслуговує на довіру". На думку скаржника, суди повинні мати власне судження про ситуацію в країні походження біженця. Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2018 року відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року у справі №420/5266/18.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 11 жовтня 2019 року закінчено підготовчі дії та призначено справу до розгляду у попередньому судовому засіданні у відповідності до вимог частини 3 статті 340 КАС України.
Позиція інших учасників справи
19 червня 2019 року на адресу Верховного Суду надійшов від Головного управління державної міграційної служби в Одеській області відзив на касаційну скаргу, де відповідач зазначив, що позивач не підпадає під критерії, визначені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", історія переслідування позивача не є обґрунтованою, позивач систематично надає різну суперечливу інформацію, родичі позивача проживають в країні походження та не зазнають будь-яких переслідувань, тощо. Мотивом звернення позивача за захистом в Україні є бажання легалізації, а не побоювання стати жертвою переслідування у країні походження, а тому оскаржуване рішення є правомірним та скасуванню не підлягає.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1 є громадянином Гвінеї, уродженцем м. Камсар, місце постійного проживання: Гвінея, АДРЕСА_2 службова квартира, за національністю-гвінеєць, за віросповіданням - християнин (католик), канонів релігії дотримується частково. Рідна мова тома, також вільно володіє мовами сусу, пулар, герзі та французькою мовою, англійською на рівні побутового спілкування. За сімейним станом неодружений, дітей не має. Невійськовозобов`язаний, військову службу не проходив. Освіта вища, закінчив кафедру управління бізнесом. В період з 1996-2010 років здобув повну середню освіту, протягом 2010-2013 років навчався в університеті ім. Генерала Лансала Конте на факультеті економіки, кафедра управління бізнесом. З листопада 2015 року по серпень 2016 року навчався на підготовчому факультеті Харківського національного автомобільно-дорожнього університету, навчання не продовжив через відсутність фінансів. Трудовою діяльністю на Батьківщині позивач не займався. На території України позивач працює на промтоварному ринку "7 кілометр" (Одеська область), в якості вантажника. Зі слів позивача, на Батьківщині він був членом політичної партії "ПРОБ" (Союз демократичних сил в Гвінеї), був членом комітету в районі Ратума в м. Конакрі від цієї партії та займався агітаційною діяльністю щодо вступу молоді до рядів їхньої політичної сили шляхом організації футбольних турнірів. Під час проживання в країні громадянської належності позивач не притягувався до адміністративної або кримінальної відповідальності, фізичного насилля не зазнавав.
В країні громадянської належності позивача залишилися проживати його матір, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживає у м. Сангаріді (Гвінея), працює контролером в Гвінейській Боксітній компанії (СВО), батько ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, проживає в м. Зенекурі ( Гвінея ), працює директором школи "Фелікс", брат ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, проживає в м. Конакрі (Гвінея ), працює в телефонній компанії "Оранж" в якості робітника, сестра - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_4, проживає в м. Конакрі ( Гвінея ), працює медсестрою в госпіталі " Донка ", сестра ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_7, проживає в м. Сангаріді, безробітна, брат - ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_8, проживає в м. Сангаріді, навчається в школі. В країні походження близькі родичі позивача не зазнають переслідувань, погроз, утисків, фізичного насилля з боку офіційної влади.
21 серпня 2015 року ОСОБА_1 залишив країну громадянської належності авіарейсом Сангаріді ( Гвінея) - Мадьяна (Сенегал ). З Сенегалу вибув 10 листопада 2015 року на підставі паспортного документу Серії 00037652 та української візи. На територію України потрапив легально, 11 листопада 2015 року на підставі паспортного документу Серії 0003765 та української візи на навчання, з метою здобуття вищої освіти. Місце перетину кордону - міжнародний аеропорт "Бориспіль". Після потрапляння в Україну позивач вступив на підготовчий факультет ХНАДУ, навчання не закінчив через відмову його матері в подальшому фінансувати його навчання.
ОСОБА_1 14 червня 2018 року звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою №88 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 66-68).
За результатами розгляду особової справи громадянина Гвінеї ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_9, 21 червня 2018 року Г ДМС України в Одеській області, відповідно до пункту 6 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", складений висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 127-134).
Наказом № 117 від 21 червня 2018 року ГУ ДМС України в Одеській області відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 126).
ОСОБА_1 03 липня 2018 року отримав повідомлення №5/1-554 від 21 червня 2018 року про відмову в оформленні йому документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 11-13).
Позиція Верховного Суду
Релевантні джерела права й акти їх застосування
Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" № 3671-VI від 08 липня 2011 року (надалі - Закон № 3671-VI).
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до частини другої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Статтею 6 Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з частиною 6 статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.