Постанова
іменем України
24 вересня 2019 року
м. Київ
справа № 171/220/14-к
провадження № 51-1542км19
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Матієк Т.В.,
суддів Мазура М.В., Могильного О.П.,
за участю:
секретаря судового засідання Миколюка Я.О.,
прокурора Матюшевої О.В.,
захисника Кудлюка О.І.,
потерпілого ОСОБА_1,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисника Кудлюка О.І. та засудженого ОСОБА_2, на вирок Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 2 лютого 2018 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 30 січня 2019 року в межах кримінального провадження № 12012040410000182 за обвинуваченням
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1 ), такого, що не має судимостей,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК.
Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і встановлені ними обставини
За вироком Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу від 2 лютого 2018 року ОСОБА_2 засуджено за ч. 1 ст. 121 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 28 280 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди і 30 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.
Вирішено питання щодо речових доказів у кримінальному провадженні.
За вироком суду ОСОБА_2 визнано винуватим у тому, що він 5 квітня 2011 року приблизно о 22:00, перебуваючи на майданчику біля літнього павільйону магазину "Панда", розташованого на вул. Гагаріна, 30 в с. Мар`янське Апостолівського району, Дніпропетровської області, під час сварки з потерпілим ОСОБА_1 кулаком правої руки наніс близько двох ударів в область голови з права і зліва потерпілому, при цьому останній упав на спину та вдарився потилицею об бетонне покриття вказаного майданчика, внаслідок чого ОСОБА_1 були заподіяні тілесні ушкодження, які згідно з висновком експерта від 12 лютого 2013 року № 31 відносяться до тяжких тілесних ушкоджень небезпечних для життя в момент їх заподіяння.
Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 30 січня 2019 року залишив апеляційні скарги обвинуваченого та його захисника без задоволення, а вирок місцевого суду щодо ОСОБА_2 - без змін.
Вимоги касаційних скарги та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі засуджений, посилаючись на допущені судами обох інстанцій істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить змінити вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду, перекваліфікувати його дії з ч. 1 ст. 121 КК на ст. 128 КК та на підставі ст. 49 КК звільнити від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності. Стверджує про неправильну кваліфікацію його дій та вважає, що його діяння за ч. 1 ст. 121 КК слід кваліфікувати за ст. 128 КК, оскільки тяжкі тілесні ушкодження були не безпосереднім наслідком заподіяних ним двох ударів по голові потерпілому, а результатом падіння останнього й удару головою об бетонну поверхню, чого засуджений не передбачав, а тому в нього не було умислу на заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень.
Вказує на неконкретність формулювання обвинувачення та невідповідність обвинувального акта вимогам ст. 291 КПК, оскільки в ньому викладено підозру, а не сформульоване обвинувачення. Також зазначає про те, що копію обвинувального акта він не отримував ні до, ні під час судового розгляду, а тому був позбавлений можливості підготуватися до судового розгляду. Наголошує на порушенні судом першої інстанції вимог ст. 348 КПК, оскільки після оголошення прокурором обвинувального акта, суд не роз`яснив йому суті обвинувачення, чим порушив його право на захист.
Крім того, зазначає про те, що у судовому засіданні, яке відбулося 2 листопада 2017 року, суд першої інстанції не перевірив повноважень прокурора Мельниченко І.В., яка оголошувала обвинувальний акт, неналежно оцінив докази та поклав в основу вироку недопустимі докази, а саме протоколи відтворення обстановки та обставин події від 18 липня 2011 року, здобуті органом досудового розслідування до внесення відомостей до ЄРДР.
Також засуджений указує на порушення місцевим судом його права на захист, оскільки після закінчення стадії судових дебатів у судовому засіданні не було оголошено перерви для надання йому можливості підготуватися до останнього слова.
Крім того, вказує на те, що ухвалу апеляційного суду було постановлено незаконним складом суду, а апеляційний розгляд здійснювався з порушенням вимог ст. 405 КПК без визначення обсягу доказів, які будуть досліджуватися, та порядку їх дослідження.
У касаційній скарзі захисник, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, просить змінити вирок місцевого суду й ухвалу апеляційного суду та застосувати до ОСОБА_2 положення статей 69, 75 КК.
Свої вимоги про суворість призначеного покарання захисник обґрунтовує тим, що суди обох інстанцій залишили поза увагою дані, що характеризують особу засудженого, зокрема його позитивні характеристики за місцем роботи і проживання, те, що він щиро розкаявся та активно сприяв розкриттю злочину, частково відшкодував заподіяну потерпілому шкоду, має на утриманні дружину та малолітню дитину, є єдиним годувальником у родині, раніше не судимий.
Крім того, вказує на невідповідність ухвали суду апеляційної інстанції вимогам ст. 419 КПК, оскільки апеляційний суд своїх висновків належним чином не мотивував, не навів вичерпних доводів щодо необґрунтованості апеляційних скарг захисника та засудженого.
У запереченнях потерпілий просить залишити вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду без змін, а касаційні скарги захисника та засудженого - без задоволення.
Позиції учасників судового провадження
Захисник підтримав подані касаційні скарги.
Прокурор та потерпілий заперечували проти задоволення вказаних касаційних скарг.
Мотиви Суду
Відповідно до вимог ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.
Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Мотивуючи висновок про винуватість ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, суд першої інстанції послався на докази, що зібрані у встановленому законом порядку, досліджені під час судового розгляду та оцінені судом відповідно до приписів ст. 94 КПК.
Зокрема, свої висновки про винуватість ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення за викладених у вироку обставин суд першої інстанції обґрунтував: показаннями обвинуваченого ОСОБА_2, який визнавав свою провину у вчиненому ним злочині за встановлених обставин; показаннями потерпілого ОСОБА_1 про обставини вчинення кримінального правопорушення; показаннями свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 ; даними протоколу огляду місця події від 6 квітня 2011 року, протоколів відтворення обстановки та обставин події за участю потерпілого та обвинуваченого від 18 липня 2011 року; даними судово-медичної експертизи від 15 червня 2011 року № 1218/12, додатку до висновку експерта від 10 серпня 2011 року № 1733 (1218-11), додаткового висновку експерта від 5 жовтня 2012 року № 2125 (1733-1218-11), даними комісійної судово-медичної експертизи від 12 лютого 2013 року № 31, а також іншими письмовими доказами, зміст яких детально відтворено у вироку.
Сукупність наведених у вироку доказів переконливо свідчить про те, що ОСОБА_2 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 121 КК.
Обов`язковою ознакою складу злочину, передбаченого ст. 121 КК, є наявність вини особи у формі прямого чи непрямого умислу на заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. Тобто особа повинна передбачати суспільно небезпечні наслідки своїх дій і бажати їх настання (прямий умисел) або ж хоча і не бажати, але свідомо припускати настання цих наслідків (непрямий умисел). При цьому питання про умисел вирішується виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема з урахуванням способу, знаряддя злочину, кількості, характеру та локалізації тілесних ушкоджень, причин припинення злочинних дій, поведінки винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунків.
Так, умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження (ст. 121 КК) з об`єктивної сторони характеризується протиправним посяганням на здоров`я іншої людини, шкідливими наслідками, що настали для здоров`я потерпілого у вигляді завдання тілесних ушкоджень, встановлення причинного зв`язку між зазначеним діянням та наслідками.
Кримінальна відповідальність за необережне тілесне ушкодження (стаття 128 КК) настає за наявності таких самих елементів об`єктивної сторони, як і складу злочину, передбаченого статтею 121 КК, за умови, якщо було заподіяно тяжких тілесних ушкоджень, а за суб`єктивною стороною цей злочин проявляється в необережній формі вини у виді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.
Розмежування умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (частина перша статті 121 КК) і необережного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (стаття 128 КК) здійснюється як за об`єктивною, так і суб`єктивною сторонами цих злочинів. Окрім того, при визначенні ступеня тяжкості заподіяних тілесних ушкоджень за способом вчинення діяння враховуються локалізація, характер, механізм утворення травм та ушкоджень, які можуть бути визнані тяжкими, в тому числі й небезпечними для життя в момент заподіяння, а зміст і характер інтелектуального та вольового критеріїв вини у зазначених злочинах із матеріальним складом обумовлюються усвідомленням особою характеру вчиненого злочинного діяння, передбаченням його негативних наслідків та ставленням до цих наслідків.
Зі встановлених як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій обставин справи вбачається, що ОСОБА_2 у ході словесного конфлікту з потерпілим кулаком правої руки наніс близько двох ударів в область голови з права і з ліва ОСОБА_1, при цьому останній упав на спину та вдарився потилицею об бетонне покриття. За даними висновків судово-медичних експертиз у потерпілого виявлено тілесні ушкодження, локалізація та характер яких (садна лобної області, носу, гематом у завушних ділянках, гематоми в потиличній ділянці, перелому потиличної кістки праворуч із переходом на основу черепу) свідчать про те, що мала місце травма прискорення, а саме удар (або удари) тупим твердим предметом по ділянці обличчя та голови праворуч і ліворуч, у результаті чого виникли пошкодження у вигляді саден, параорбітальних гематом, саден та завушних гематом, із подальшим падінням потерпілого та ударом потилицею об тупий твердий предмет, яким могло бути тверде покриття ґрунту, в результаті чого виникли пошкодження у вигляді гематом потиличної ділянки, переломів черепу та крововиливів під м`які мозкові оболонки.
За встановлених судом фактичних обставин дії ОСОБА_2 носили активний характер та останній раптово діяв щодо потерпілого.
Наведені обставини в сукупності з даними про локалізацію та характер утворення тілесних ушкоджень свідчать про те, що ОСОБА_2, умисно завдаючи удари в обличчя потерпілого без будь-якого попередження, який цього не очікував і не спроможний був захищатися, розраховував на можливі наслідки, від чого здоровʼю потерпілого буде спричинена шкода, і хоча не бажав, але свідомо припускав такі наслідки. Причому тяжкість цих наслідків у його свідомості не була конкретизована, тобто ОСОБА_2 діяв із невизначеним та непрямим умислом. У такому випадку є всі підстави констатувати наявність непрямого умислу в діях останнього щодо завдання потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, за яких особа хоча не бажає заподіяти, але свідомо припускає спричинення шкоди здоров`ю потерпілого, однак при цьому не конкретизує точними межами у своїй свідомості тяжкості цієї шкоди. У таких випадках особа має відповідати за той результат (шкоду), який фактично було заподіяно, тобто за умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.