П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 вересня 2019 року
м. Київ
Справа № 9901/200/19
Провадження № 11-488заі19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В. С.,
судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
за участю:
секретаря судового засідання Ключник А. Ю.,
представника позивача - Ратуша В. Б.,
представника відповідача - Ліходій О. О.,
розглянула в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) про визнання незаконним рішення, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди
за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 квітня 2019 року (суддя Шипуліна Т. М.),
УСТАНОВИЛА:
У квітні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВРП, у якому просив:
- визнати незаконною ухвалу члена Першої Дисциплінарної палати ВРП ОСОБА_8. від 27 березня 2019 року № 2285/0/18-19 про залишення без розгляду та повернення скаржнику скарги адвоката Ратуша В. Б., який діє в інтересах громадянина Республіки Польща ОСОБА_2 ;
- зобов`язати ВРП повторно розглянути заяву від 4 червня 2015 року про порушення вимог щодо неупередженого розгляду справи та порушення суддівської присяги суддями Верховного Суду України;
- стягнути з ВРП моральну шкоду в сумі 100 000 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оскаржена ухвала прийнята без урахування всіх наведених скаржником обставин щодо вчинення дисциплінарного проступку та з порушенням процедури.
Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 22 квітня 2019 року відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки цей позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Не погодившись із зазначеною ухвалою, ОСОБА_2, від імені якого діє представник Ратуш В. Б., подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, як убачається зі змісту скарги, просить скасувати ухвалу цього суду, а справу передати до того ж суду для розгляду по суті.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо відсутності оцінки суду стосовно клопотань позивача та змісту його скарги, яку він подавав до ВПР, зводяться до незгоди з рішенням суду про відмову у відкритті провадження у справі.
У відзиві на апеляційну скаргу В РП просить залишити її без задоволення та зазначає, що оскільки ухвала члена дисциплінарного органу ВРП не може бути самостійним предметом судового розгляду, суд обґрунтовано відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 КАС.
У судовому засіданні представники позивача та ВРП підтримали відповідно апеляційну скаргу та відзив на неї, надали пояснення, аналогічні наведеним у зазначених документах доводам.
Дослідивши наведені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, заслухавши представників позивача та відповідача, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржуване судове рішення і не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати.
Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
За змістом статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
У пункті 53 рішення від 8 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України" Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням, у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі "Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), п. 57, Series A, № 93).
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої
статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно із частиною першою статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений в цій статті.
За змістом Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року
№ 18-рп/2004 щодо "порушеного права", за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що "поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним".
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Як установлено судом першої інстанції та убачається із матеріалів справи, 4 червня 2015 року до Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ), правонаступником якої є ВРП, надійшла скарга ОСОБА_2 на дії суддів Верховного Суду України (Кривенка Віктора Васильовича, Волкова Олександра Федоровича, Коротких Олександра Антоновича) та судді Вищого адміністративного суду України (Мороза Валентина Федоровича ), які, на думку позивача, допустили порушення під час розгляду адміністративної справи. У своїй скарзі ОСОБА_2 посилався на істотне порушення суддями норм процесуального права під час здійснення правосуддя, зокрема щодо неупередженого розгляду справи.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між членами ВРЮ від 4 вересня 2015 року вказана дисциплінарна скарга передана члену ВРЮ ОСОБА_8 .
За результатами попередньої перевірки скарги Врублевського Збігнева член Першої Дисциплінарної палати ВРП постановив ухвалу від 27 березня 2019 року № 2285/0/18-19, якою скаргу ОСОБА_2 стосовно судді Верховного Суду України Волкова Олександра Федоровича залишив без розгляду та повернув скаржнику на підставі пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 44 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII "Про Вищу раду правосуддя" (далі - Закон № 1798-VIII), оскільки вона не містить: прізвища, імені, по батькові судді, відомостей про ознаки дисциплінарного проступку судді, посилань на фактичні дані (свідчення, докази) щодо дисциплінарного проступку судді.
Не погодившись з ухвалою Першої Дисциплінарної палати ВРП, ОСОБА_2 звернувся до суду із цим позовом.
Частиною першою статті 93 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 2453-VI) визначено, що дисциплінарне провадження - це процедура розгляду звернення з метою встановлення обставин, що можуть бути підставою дисциплінарної відповідальності судді.
Відповідно до частини другої статті 93 Закону № 2453-VI право на звернення зі скаргою (заявою) щодо поведінки судді, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність судді, має будь-яка особа.
Згідно з частиною третьою статті 93 Закону № 2453-VI скарга (заява) щодо поведінки судді, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність судді, подається у письмовій формі та повинна містити такі відомості:
1) прізвище, ім`я, по батькові (найменування) заявника, його місце проживання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв`язку;
2) прізвище, ім`я, по батькові та посада судді (суддів), на дії якого (яких) скаржиться заявник;
3) конкретні відомості про наявність у поведінці судді ознак дисциплінарного правопорушення, що відповідно до частини першої статті 92 цього Закону може бути підставою дисциплінарної відповідальності судді;
4) посилання на фактичні дані (свідчення, докази), що підтверджують зазначені заявником відомості.
Абзацом першим частини шостої статті 93 Закону № 2453-VI передбачено, що секретаріат відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, реєструє скаргу (заяву) в день її надходження і проводить автоматизований розподіл між членами цього органу. Перевірка скарги (заяви) на прийнятність до розгляду здійснюється визначеним таким чином членом відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, або, за дорученням такого члена органу, інспектором органу, що здійснює дисциплінарне провадження.