Постанова
Іменем України
11 вересня 2019 р.
м. Київ
справа № 563/159/17
провадження № 51-3135км19
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого - Іваненка І. В.,
суддів: Анісімова Г. М., Булейко О. Л.,
секретаря судового засідання Мінтенка Ю. В.,
за участю:
прокурора Чабанюк Т. В.
засудженого (відеоконференція) ОСОБА_1
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Петрука О.В. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Корецького районного суду Рівненської області від 18 жовтня 2018 року та ухвалу Рівненського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016180140000405, за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця с. Непізнаничі Ємільчинського району Житомирської області, жителя АДРЕСА_1, раніше неодноразово судимого, востаннє вироком Баранівського районного суду Житомирської області від 01 лютого 2018 року за ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 190 КК України, ч. 4 ст. 70 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки і 8 місяців,
у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 186 КК України.
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вирокомКорецького районного суду Рівненської області від 18 жовтня 2018 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки; за ч. 2 ст. 186 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, ОСОБА_1 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки. На підставі ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, шляхом часткового складання покарань, призначених цим вироком та вироком Баранівського районного суду Житомирської області від 01 лютого 2018 року, ОСОБА_1 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки і 6 місяців.
Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим та засуджено за те, що він 16 жовтня 2016 року о 10.00 год., маючи умисел на заволодіння чужим майном, перебуваючи у будинку по АДРЕСА_2, повторно, відкрито заволодів грошовими коштами в сумі 3 200 грн, які належали ОСОБА_2, спричинивши потерпілій матеріальну шкоду на вказану суму.
Окрім того, ОСОБА_1 13 грудня 2016 року о 17.00 год із будинку АДРЕСА_3 таємно викрав гроші, які належали ОСОБА_3, спричинивши потерпілій шкоду на суму 26 000 грн.
Ухвалою Рівненського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 залишено без зміни.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник не оспорює доведеність вини та правильність кваліфікації дій ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 185 КК України, але вважає, що дії його підзахисного невірно кваліфіковані за ч. 2 ст. 186 КК України, оскільки відповідно до встановлених обставин кримінального провадження вчинене засудженим діяння необхідно кваліфікувати за ч. 2 ст. 190 КК, адже він заволодів коштами потерпілої ОСОБА_2 шляхом обману. У зв`язку з цим, ставить питання про скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 у та призначення нового розгляду в суді першої інстанції.
Позиції учасників судового провадження
Захисник просив розглянути касаційну скаргу без його участі, про що подав заяву від 15 серпня 2019 року.
Засуджений підтримує подану касаційну скаргу свого захисника. Не заперечував щодо розгляду скарги без участі захисника. Вказує, що визнає факти вчинення ним інкримінованих злочинів і розкаюється у цьому, однак вбачає, що його дії стосовно потерпілої ОСОБА_2 носили характер шахрайства й не вірно кваліфіковані як грабіж.
Прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги.
Інші учасники судового провадження, зокрема потерпілі, були належним чином повідомлені про дату, час та місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про його відкладення не надходило.
Мотиви Суду
Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.