Постанова
Іменем України
10 вересня 2019 року
м. Київ
справа № 200/18903/17
провадження № 51-2218км19
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Огурецького В.П.,
суддів Короля В.В., Маринича В.К.,
при секретарі Батку Є.І.,
за участю прокурора Опанасюка О.В.,
захисника Логойди О.В.
і обвинуваченого ОСОБА_1 (обох в режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора Єрмілка А.І., який брав участь у розгляді справи судами першої та апеляційної інстанцій, на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2019 року, якою скасовано вирок Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 вересня 2018 року і закрито кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42017040000000541, за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця м. Дніпропетровська, жителя АДРЕСА_1 ), такого, що не має судимості,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-1 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 вересня 2018 року ОСОБА_1 засуджено за ст. 366-1 КК до покарання у виді штрафу в розмірі трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а саме на суму 51 000 грн, з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності, пов`язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, а також з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов`язків, на строк 2 роки.
Згідно з вироком інспектор роти № 7 батальйону № 2 Управління патрульної поліції в м. Дніпрі Департаменту патрульної поліції Національної поліції України ОСОБА_1 при звільненні зі служби, достовірно знаючи про обов`язковість подання шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства з питань запобігання корупції (далі - НАЗК) декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у зв`язку з припиненням діяльності, пов`язаної з виконанням функцій держави, за період, який не був охоплений раніше поданими деклараціями, усупереч вимогам ч. 2 ст. 45 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII "Про запобігання корупції" умисно у строк до 24:00 6 березня 2017 року не подав зазначеної декларації за період з 1 січня по 6 березня 2017 року.
Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 29 березня 2019 року вирок місцевого суду скасував, а кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 закрив на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.
Вимоги касаційної скарги та узгоджені доводи особи, яка її подала
Прокурор у касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2019 року щодо ОСОБА_1 і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Вважає, що рішення апеляційного суду підлягає скасуванню у зв`язку з істотним порушенням кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. Стверджує, що висновки суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_1 не мав умислу на неподання декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у зв`язку з припиненням діяльності, пов`язаної з виконанням функцій держави, не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження. Вказує, що ОСОБА_1 був належним чином повідомлений про обов`язок подання такої декларації, про що в матеріалах провадження є його відповідні розписки, проте умисно не подав її. А отже, вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ст. 366-1 КК, про що органи досудового розслідування у межах визначених КПК повноважень зібрали та надали суду належні й достатні докази, яким суд апеляційної інстанції усупереч вимогам статей 370, 418, 94 КПК не дав належної оцінки. Не погоджується з висновками апеляційного суду про те, що законодавством передбачено порядок повідомлення суб`єкта декларування про факт неподання декларації та визначено строк подання декларації після отримання зазначеного повідомлення, а оскільки стороною обвинувачення не надано жодних доказів того, що ОСОБА_1 повідомлявся про факт неподання декларації, тому відсутні підстави стверджувати про наявність умислу в діях ОСОБА_1 . На думку прокурора, такі висновки апеляційного суду суперечать вимогам кримінального та кримінального процесуального законодавства, адже диспозиція ст. 366-1 КК не містить будь-яких застережень у виді попередження особи про недопустимість порушень закону, крім того, законодавча вимога про внесення відомостей до ЄРДР не передбачає здійснення оцінки обґрунтованості таких повідомлень на наявність ознак складу кримінального правопорушення, а передбачає лише обов`язок уповноважених органів здійснити фіксацію наданих особою відомостей про кримінальне правопорушення. Також не погоджується прокурор з висновком суду апеляційної інстанції про те, що Закон України "Про запобігання корупції" не містить вказівки щодо терміну подання декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у зв`язку з припиненням діяльності, пов`язаної з виконанням функцій держави. Зазначає, що вказаний термін випливає зі змісту ч. 2 ст. 45 Закону України "Про запобігання корупції", яким і мав керуватися ОСОБА_1 при звільненні.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор Опанасюк О.В. підтримав касаційну скаргу прокурора Єрмілка А.І., який брав участь у розгляді справи судами першої та апеляційної інстанцій, просив задовольнити її, скасувавши ухвалу апеляційного суду з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
Обвинувачений ОСОБА_1 подав заперечення на касаційну скаргу прокурора.
У засіданні суду касаційної інстанції в режимі відеоконференції ОСОБА_1 і його захисник Логойда О .В. просили касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення, а ухвалу апеляційного суду - без змін.
Мотиви Суду
Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Суд касаційної інстанції не перевіряє судові рішення на предмет неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків місцевого суду фактичним обставинам кримінального провадження, натомість при перегляді судових рішень виходить з фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій.
Згідно з положеннями ст. 62 Конституції України і ст. 17 КПК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Європейський Суд у рішенні від 21 квітня 2011 року "Нечипорук і Йонкало проти України" та рішенні від 6 грудня 1998 року "Барбера, Мессеге і Ябардо проти Іспанїї" вирішив, що "суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності винуватості особи "поза будь-яким розумним сумнівом" і така "доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою".
Відповідно до ст. 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню:
1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);
2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;
3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;
4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою для закриття кримінального провадження;
5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання;
6) обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов`язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення;
7) обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру.
За змістом ст. 92 КПК обов`язок доказування обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, покладається на прокурора. Саме сторона обвинувачення повинна доводити винуватість особи поза розумним сумнівом.
Згідно з ч. 1 ст. 94 КПК суд повинен оцінювати докази на основі всебічного, повного і неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Відповідно до вимог ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Кваліфікація злочину - кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому Кримінальним кодексом, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.
За своєю суттю та змістом кваліфікація злочинів завжди пов`язана з необхідністю обов`язкового встановлення доказування кримінальними процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб`єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.
Склад злочину - це сукупність об`єктивних та суб`єктивних ознак, що дозволяють кваліфікувати суспільно небезпечне діяння як конкретний злочин. Кожний склад злочину обов`язково складається з таких елементів: об`єкт, об`єктивна сторона, суб`єкт, суб`єктивна сторона.
Відсутність хоча б одного з цих елементів свідчить про відсутність у діянні особи складу злочину, що виключає кримінальну відповідальність особи.
Відповідно до обвинувального акта ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-1 КК, тобто в умисному неподанні суб`єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом України "Про запобігання корупції".
З об`єктивної сторони кримінальне правопорушення, передбачене ст. 366-1 КК, може виявлятися у формі умисного неподання суб`єктом декларування декларації.
З суб`єктивної сторони зазначене правопорушення характеризується лише прямим умислом, тобто особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).
Інтелектуальний момент прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та в передбаченні його суспільно небезпечних наслідків.