ПОСТАНОВА
Іменем України
05 вересня 2019 року
м. Київ
справа № 810/1169/18
адміністративне провадження № К/9901/61885/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Яковенка М. М.,
суддів - Дашутіна І. В., Шишова О. О.,
розглянувши у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу № 810/1169/18
за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Ірпінського міського відділу Управління Державної міграційної служби України в Київській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,
за касаційною скаргою ОСОБА_2, що діє в інтересах ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду (головуючий суддя: В. І. Лисенко) від 17 квітня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду (колегія у складі суддів: О. В. Карпушова, Л. В. Губська, О. В. Епель) від 13 серпня 2018 року,
ВСТАНОВИВ:
І. РУХ СПРАВИ
1. 13 березня 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до суду, в якому просила визнати протиправною відмову Ірпінського міського відділу Управління Державної міграційної служби України в Київській області у прийнятті від позивача заяви про заміну паспорта у зв`язку з непридатністю, зобов`язання відповідача прийняти від позивача заяву, зробити фото на новий паспорт в хіджабі, на основі поданих раніше квитанцій та документів.
2. Вимоги адміністративного позову мотивовано тим, що відповідачем протиправно відмовлено у прийнятті документів для отримання нового внутрішнього біометричного паспорту у зв`язку із тим, що під час здійснення фотографування для фотокартки на внутрішній паспорт вона відмовилась зняти хіджаб (хустину), мотивуючи тим, що віросповідає Іслам, а згідно законів цієї релігії хіджаб - це не головний убір, а частина одягу, в якому мусульманка з`являється поміж сторонніми особами та з релігійних переконань не може її зняти. Позивач переконана, що дії відповідача суперечать нормам та стандартам, розробленим Міжнародною організацією цивільної авіації ІСАО, членом якої є Україна, а його посилання на ДСТУ 1303-94 "Фотовідбитки чорно-білі та кольорові. Загальні технічні умови" є безпідставним, оскільки міжнародні норми та стандарти мають вищу юридичну силу.
3. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2018 року, у задоволенні позову відмовлено.
4. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, 18 вересня 2018 року ОСОБА_2, що діє в інтересах ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2018 року, та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
5. Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2018 року, визначено склад колегії суддів: Стрелець Т. Г. - головуючий суддя, Білоус О. В., Желтобрюх І. Л.
6. Ухвалою Верховного Суду від 26 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою та встановлено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 26 жовтня 2018 року.
7. 19 жовтня 2018 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач, посилаючись на те, що вимоги касаційної скарги є необґрунтовані та не можуть бути задоволені, просить в задоволенні касаційної скарги відмовити, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.
8. На підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 12 червня 2019 року № 720/0/78-19 призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Стрелець Т. Г. що унеможливлює її участь у розгляді касаційної скарги.
9. Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2019 року, визначено склад колегії суддів: Яковенко М. М. - головуючий суддя, Дашутін І. В., Шишов О. О.
10. Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2019 року справу прийнято до провадження, закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження.
IІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
11. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою України, що підтверджується копією паспорта серії КВ388222, виданого Стрийським МВ УМВС України у Львівській області 30 березня 2000 року.
12. З 13 грудня 1999 року ОСОБА_1 є мусульманкою, про що свідчить Свідоцтво про прийняття Ісламу, виданого Духовним управліннями мусульман України "Умма" 05 жовтня 2012 року.
13. Позивач 01 березня 2018 року звернулася до Ірпінського міського відділу управління Державної міграційної служби України у Київській області для отримання внутрішнього паспорту у вигляді картки, надавши наступні документі:
1) квитанція про сплату адміністративного збору у розмірі 279,00 грн, та квитанція про сплату державного мита у розмірі 34,00 грн;
2) свідоцтво про одруження;
3) паспорт серії НОМЕР_1, який підлягав обміну у зв`язку з непридатністю;
4) довідка про присвоєння ідентифікаційного номеру від 17 червня 1999 року.
14. Після чого її анкету та скановані копії документів було внесено до відповідного реєстру.
15. Проте, на етапі отримання біометричних даних, а саме - відцифрованого образу обличчя позивачу було запропоновано зняти хіджаб (хустину), оскільки фотографування для внутрішнього паспорту у головному уборі заборонено. Оскільки вона відмовилася вчиняти такі дії, посилаючись на релігійні переконання, ОСОБА_1 було відмовлено у прийнятті документів для видачі внутрішнього паспорту та роз`яснено, що у разі зміни або усунення обставин, у зв`язку з якими їй було відмовлено в прийнятті документів вона має право повторно звернутися до територіального підрозділу ДМС.
16. Надалі ОСОБА_1 звернулася до відповідача із заявою від 02 лютого 2018 року, у якій просила дозволити їй сфотографуватися на ID-картку у хустині, з тих причин, що вона сповідує Іслам, а тому не може фотографуватися простоволосою.
17. За наслідками розгляду даної заяви, міграційний орган оформив відповідь від 07 березня 2018 року, якою відмовив у такому проханні та зазначив, що чинним законодавством не передбачено випадків, за наявності яких для оформлення документів, що підтверджують громадянство України, допускається фотографування у головному уборі.
18. Позивач, вважаючи дії відповідача протиправними та такими, що порушують її права, звернулася до суду з даним позовом.
IІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
19. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що відповідачем доведено правомірність відмови у прийнятті документів від позивача для зміни паспорту.
20. Суди попередніх інстанцій відзначили, що відцифрований образ обличчя особи без головного убору, обумовлено перш за все необхідністю відображення в документі максимальної кількості ідентифікаційних ознак громадянина, оскільки він, як складовий елемент паспорта, допомагає здійснити ідентифікацію особи за візуальними ознаками. Тому, з мотивів та необхідності забезпечення максимального рівня громадської безпеки, швидкого, повноцінного та достовірного встановлення особи, унеможливлення підроблення ідентифікуючих документів тощо, національним законодавством України встановлено та охороняються законом загальнообов`язкові (для кожного громадянина України) норми та правила щодо фотографування осіб для оформлення паспорта громадянина України.
21. При цьому, суди зазначили, що аргументи позивача щодо вищої юридичної сили міжнародних договорів, ратифікованих в Україні в даному випадку не заслуговують на увагу, оскільки норми та стандарти, розроблені Міжнародною організацією цивільної авіації ІСАО, мають значення та доцільність використання при вирішенні питань, пов`язаних з паспортом громадянина України для виїзду за кордон.
IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
22. Скаржник у своїй касаційній скарзі не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, вважає їх необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень у справі.
23. Доводи касаційної скарги є аналогічними обґрунтуванням його адміністративного позову та апеляційної скарги, а тому повторному зазначенню не потребує.
V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
24. Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах, у відповідності до частини 1 статті 341 КАС України, виходить з наступного.
25. Відповідно до Положення про паспорт громадянина України та про паспорт громадянина України та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон, затвердженого постановою Верховної Ради України № 2503-XII від 26 червня 1992 року паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу власника та підтверджує громадянство України. Паспорт є дійсним для укладання цивільно-правових угод, здійснення банківських операцій, оформлення доручень іншим особам для представництва перед третьою особою лише на території України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.
26. У статті 35 Конституції України встановлено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
27. Стаття 24 Конституції України декларує, що громадяни України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
28. Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" врегульовано відносини, пов`язані з реалізацією права на свободу совісті та діяльності релігійних організацій.
29. Так, у статті 3 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" визначено, що кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров`я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов`язанням України.
30. Відповідно до статті 5 цього Закону, в Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України. Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.
31. Громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. Будь-яке встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії є неприпустимим (стаття 4 Закону).
32. Таким чином, Конституція України та Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" відокремили церкву та релігію від держави, тим самим визначивши державу Україна - світською країною, а також закріпили принцип неможливості побудови відносин між громадянином та державою на релігійних засадах.