ОКРЕМА ДУМКА
Суддів Ситнік О. М., Лященко Н. П.
26 червня 2019 року
м. Київ
у справі № 911/2258/18 (провадження № 12-71гс19) за позовом заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства «Ржищівське лісове господарство» (далі – ДП «Ржищівський лісгосп») до Кагарлицької районної державної адміністрації Київської області (далі – Кагарлицька РДА), Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Дім страхування» (далі – ПрАТ «СК «Дім страхування»), Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Саламандра-Україна» (ПрАТ «СК «Саламандра-Україна»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Опіка-капітал» (далі – ТОВ «КУА «Опіка-капітал») про визнання незаконним розпорядження, скасування державної реєстрації та витребування земельних ділянок
за касаційною скаргою першого заступника прокурора Київської області на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16 січня 2019 року (судді: Разіна Т. І., Михальська Ю. Б., Тищенко А. І.) та ухвалу Господарського суду Київської області від 22 жовтня 2018 року (суддя Христенко О. О.).
Оскаржуваною ухвалою Господарського суду Київської області від 22 жовтня 2018 року, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16 січня 2019 року, відмовлено у відкритті провадження у вказаній справі у частині позовних вимог заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури про визнання незаконним та скасування розпорядження Кагарлицької РДА від 27 червня 2008 року № 503 про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення у власність 30 громадянам земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства щодо відведення у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1 площею 1,990 га для ведення особистого селянського господарства; в іншій частині вимог позовну заяву залишено без руху.
За наслідками розгляду 26 червня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду вказаної справи, касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської областізалишено без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 16 січня 2019 року – без змін.
Велика
Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів про відмову у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог про скасування рішення суб’єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, ухваленого на користь фізичної особи, з огляду на характер правовідносин у цій справі, предмет спору та з'ясовані судами обставини справи.
Із таким висновком Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та з огляду на статтю 34 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) висловлюємо окрему думку.
Стосовно юрисдикційності спору, який виник між сторонами у справі, зазначаємо таке.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Із статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) вбачається, що доступ до правосуддя є невід’ємним елементом права на справедливий суд.
Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом. Водночас, особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду.
Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) у своїй практиці наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.
Для ЄСПЛ природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення.
У справі «Golder проти Сполученого Королівства» (№ 4451/70, рішення від 21 лютого 1975 року) ЄСПЛ вперше дійшов висновку, що сама конструкція статті 6 Конвенції була б безглуздою та неефективною, якби вона не захищала право на те, що справа взагалі буде розглядатися. У рішенні за наслідками розгляду цієї справи ЄСПЛ закріпив правило, що частина перша статті 6 Конвенції містить у собі невід’ємне право особи на доступ до суду.
Хоча право доступу до суду є одним з аспектів права на суд, у справі «Нornsby проти Греції» (№ 18357/91, рішення від 19 березня 1997 року) ЄСПЛ зазначив, що відповідно до прецедентної практики параграф 1 статті 6 захищає право кожного звернутись зі скаргою відносно цивільних прав та обов’язків до суду чи трибуналу; таким чином реалізується право на суд, в якому право на доступ, яке є правом ініціювати процес перед судом в цивільній сфері, становить один з аспектів.
Отже, стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, повинен бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
У справі «Ashingdane проти Сполученого Королівства» (№ 8225/78, рішення від 28 травня 1985 року) ЄСПЛ зазначив, що якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, суд повинен з’ясувати, чи не порушує встановлене обмеження саму суть цього права, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою.
Право доступу до суду має не тільки існувати, але й бути практичним та ефективним. Просте існування права доступу в законі не є достатнім. Наприклад, воно може бути порушене такими чинниками: існуванням процесуальних перепон, які заважають або зменшують можливості звернення до суду (занадто суворе тлумачення національними судами процесуальної норми (надмірний формалізм), що може позбавити заявників права доступу до суду (Perez deRada Cavanilles проти Іспанії», № 2809095, рішення від 28 жовтня 1998 року).
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ).
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» ЄСПЛ указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» («Zand v. Austria», заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» («Sokurenko and Strygun v. Ukraine», заяви № 29458/04 та № 29465/04).
Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція – це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства – цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учас