ПОСТАНОВА
Іменем України
15 серпня 2019 року
Київ
справа №826/9912/17
адміністративне провадження №К/9901/64389/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Білак М.В.,
суддів: Губської О.А., Калашнікової О.В.,
при секретарі судового засідання: Кучер Р.В.,
за участю:
позивача ОСОБА_1,
представника позивача ОСОБА_2,
представника відповідача ОСОБА_3 .,
розглянувши у відкритому судовому засіданні
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 вересня 2018 року (головуючий суддя - Файдюк В.В., судді: Літвінова Н.М., Чаку Є.В.)
у справі №826/9912/17
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління національної поліції у місті Києві
про визнання протиправним наказу та поновлення на роботі.
I. РУХ СПРАВИ
1. У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління національної поліції у місті Києві від 5 травня 2017 року №419 о/с про звільнення його зі служби в поліції на підставі частини сьомої статті 77 Закону України "Про національну поліцію" з посади дільничного офіцера поліції відділу превенції Святошинського управління поліції у місті Києві, поновити на вказаній посаді та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу.
2. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 травня 2018 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Національної поліції у місті Києві від 5 травня 2017 року №419 о/с "Щодо особового складу" в частині звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції. Поновлено ОСОБА_1 на посаді дільничного офіцера поліції сектору дільничних офіцерів поліції відділу превенції Святошинського управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві. Стягнуто з Головного управління Національної поліції у місті Києві на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу. В частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць допущено негайне виконання.
3. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 вересня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове про відмову в задоволенні позову.
4. Не погодившись з рішенням суду апеляційної інстанції, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Вважає, що суд неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, а висновки викладені у рішенні суду не відповідають обставинам справи.
5. У відзиві на касаційну скаргу відповідач, посилаючись на законність рішення апеляційного суду, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.
II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Судами встановлено, що наказом Головного управління Національної поліції у місті Києві від 5 травня 2017 року №418 о/с "Щодо особового складу" призначено полковника поліції ОСОБА_1, який прибув з Національної академії внутрішніх справ, дільничним офіцером поліції сектору дільничних офіцерів поліції відділу превенції Святошинського управління поліції з 3 травня 2017 року, закріпивши за ним спеціальний жетон з індивідуальним номером 0053402.
7. Згідно з довідкою Центральної районної лікарні Києво-Святошинського району від 2 травня 2017 року ОСОБА_1 потрапив у дорожньо-транспортну пригоду та за результатами обстеження було рекомендовано госпіталізацію, однак, у зв`язку з задовільним самопочуттям з`явився до Святошинського управління поліції для проходження служби. Проте, цього ж дня позивач відчув себе погано, у зв`язку з чим був доставлений до Центральної районної лікарні Києво-Святошинського району, де відбувалось його попереднє обстеження.
8. Згідно з довідкою Центральної районної лікарні Києво-Святошинського району від 5 травня 2017 року ОСОБА_1 направлено на стаціонарне лікування у терапевтичне відділення Центральної районної лікарні Києво-Святошинського району, де він знаходився на лікуванні з 6 травня 2017 року по 19 травня 2017 року.
9. Наказом Головного управління національної поліції у місті Києві від 5 травня 2017 року №419 о/с ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції на підставі частини сьомої статті 77 Закону України "Про національну поліцію" з посади дільничного офіцера поліції відділу превенції Святошинського управління поліції у місті Києві.
10. Підставою для прийняття вказаного наказу став рапорт ОСОБА_1 про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням з 5 травня 2017 року, який датований 5 травня 2017 року.
11. У судовому засіданні позивач та його представник доводи касаційної скарги підтримали та просили її задовольнити з підстав, що в ній зазначені. При цьому позивач в обґрунтування вимог касаційної скарги додатково зазначив, що про час та дату розгляду справи в апеляційному суді йому взагалі не було відомо, як і про телефонограму, отриману ОСОБА_4, який був його представником під час розгляду справи в суді першої інстанції. Також зазначив, що не уповноважував ОСОБА_4 представляти інтереси в апеляційному суді.
12. Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення касаційної скарги заперечував та просив залишити її без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
IIІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
13. Суд першої інстанції задовольняючи позов виходив з того, що відповідач прийняв рішення про звільнення позивача зі служби за власним бажанням до закінчення трьохмісячного строку, який стосується періоду з дня подання рапорту про звільнення зі служби до постановлення наказу про звільнення, що встановлено Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року №114 (далі - Положення). Послався на те, що рапорт про звільнення за власним бажанням написаний позивачем у посттравматичному стані, а тому він міг не усвідомлювати правових наслідків його реалізації. Крім того, оскільки в період з 5 травня 2017 року по 19 травня 2017 року позивач був непрацездатний, то, відповідно, у цей період він не міг реалізувати своє право на відкликання рапорту про звільнення за власним бажанням. До того ж, після виходу з лікарні позивач продовжував здійснював свою службову діяльність на посаді дільничного офіцера поліції.
14. Апеляційний суд не погодився з такими висновками суду першої інстанції та скасував його рішення, вказуючи, що позивач в рапорті про звільнення зі служби просив звільнити його з 5 травня 2017 року, у зв`язку з чим відповідачем прийнято спірний наказ у той же день - 5 травня 2017 року. Крім того, судом першої інстанції не враховано, що трудову книжку із записом про звільнення позивач отримав 31 травня 2017 року, при цьому доказів того, що позивач продовжував ходити на роботу та здійснював свою службову діяльність до 21 липня 2017 року матеріали справи не містять.
IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
15. У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що суд апеляційної інстанції, не взяв до уваги вимоги підпункту "ж" пункту 64 та пункту 68 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року №114. Крім того, апеляційний суд проігнорував докази, якими підтверджено факт перебування позивача станом на день подання рапорту в стані тимчасової непрацездатності, а також не взяв до уваги відсутність будь-яких доказів, які б свідчили про реальне бажання позивача звільнитись зі служби в органах внутрішніх справ. Також, позивач наголошує на тому, що апеляційний суд розглянув справу за його відсутності та не повідомив його про день та час розгляду справи.
V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
16. Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.