У Х В А Л А
10 липня 2019 року
м. Київ
Справа № 431/5643/16-ц
Провадження № 14-372цс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду
цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Орган опіки та піклування Старобільської міської ради, Служба у справах дітей Луганської обласної військово-цивільної адміністрації, про визначення місця проживання малолітньої дитини; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітньої дитини
за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Луганської області від 04 липня 2017 року у складі колегії суддів Коротенка Є. В., Орлова І. В., Луганської В. М. та
УСТАНОВИЛА:
У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини.
Позовна заява мотивована тим, що 14 квітня 2007 року ОСОБА_1 уклала шлюб з ОСОБА_3, мають спільну дитину - дочку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка мешкає разом з нею. Сімейні відносини фактично припинені з 12червня 2015 року.
Просила шлюб розірвати та стягнути з ОСОБА_2 на її користь на утримання дочки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, аліменти у розмірі 1/3 частини щомісячного доходу, але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з дня пред`явлення позову до суду до досягнення дитиною повноліття.
У січні 2017 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітньої дитини, на обгрунтування якого зазначив, що до початку антитерористичної операції (далі - АТО) їхня сім`я проживала у м. Луганську, а у липні 2014 року вони всі виїхали до м. Борисполя Київської області. У червні 2015 року він підписав нотаріально посвідчену заяву про дозвіл його дитині тимчасово з 06 червня 2015 року по 06 червня 2016 року виїхати до Автономної Республіки Крим (далі - АРК) на відпочинок у супроводі матері ОСОБА_1 . Остання, скориставшись його заявою, вивезла дитину на відпочинок до АРК, але назад не повернулася, самовільно відвезла її у м. Луганськ та на цей час приховує місцезнаходження дитини. Йому відомо, що ОСОБА_1 разом з дитиною знаходиться в тимчасово окупованому м. Луганську, дитина навчається в першому класі Луганської школи, що негативно впливає на розвиток дитини, формування її ставлення до своєї країни. Крім того, у зв`язку з проведенням АТО у м. Луганську є небезпека життю дитини.
Посилаючись на вказане, ОСОБА_2 просив визначити місце проживання дитини - ОСОБА_4 разом з ним.
Рішенням Старобільського районного суду Луганської області від 11 травня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, залишити прізвище ОСОБА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дочки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі 1/4 частини щомісячного доходу, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 29 листопада 2016 року по момент набрання рішенням законної сили. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визначено місце проживання дитини - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з батьком - ОСОБА_2 та передано дитину ОСОБА_2 Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції керувався тим, що оскільки подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам обох сторін, що має істотне значення, то є підстави, передбачені статтею 112 Сімейного кодексу України (далі - СК України) для розірвання шлюбу. Крім того, керуючись принципом пріоритетності прав та інтересів дитини, з урахуванням неможливості гарантування державою виконання основоположних прав дитини, неможливості виконання ОСОБА_1 обов`язків щодо виховання та розвитку дитини, передбачених статтею 150 СК України, суд визначив місце проживання дитини разом з її батьком, стягнувши аліменти на утримання неповнолітньої дитини з моменту звернення позивача до суду до набрання рішенням законної сили.
Рішенням Апеляційного суду Луганської області від 04 липня 2017 року рішення Старобільського районного суду Луганської області від 11 травня 2017 року змінено, скасовано у частині задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітньої дитини, ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Викладено абзац четвертий резолютивної частини рішення в іншій редакції, згідно з якою стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дочки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі 1/4 частини щомісячного доходу, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 29 листопада 2016 року до досягнення дитиною повноліття. В іншій частині рішення Старобільського районного суду Луганської області від 11 травня 2017 року залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що відсутні виняткові обставини у розумінні положень статті 161 СК України, які б давали підстави для розлучення дитини з матір`ю відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини. Крім того, суд зазначив, що мати постійно мешкає з дитиною з часу її народження, що в найбільшій мірі сприяє гармонійному розвитку малолітньої дитини. Крім матері дитина проживає зі своїм старшим рідним братом, а розлучення рідних брата та сестри складе додаткове навантаження на її психічний стан та може вкрай негативно позначитися на її психічному здоров`ї та моральному настрої.
У липні 2017 року ОСОБА_2 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції визначив місце проживання дитини на непідконтрольній Україні території у районі проведення АТО, що не забезпечує правовий захист дитини. Крім того, на порушення частини третьої статті 171 СК України суд не з`ясував думки дитини, помилково застосував положення 6 Декларації прав дитини.
У запереченнях (відзиві) на касаційну скаргу ОСОБА_1 просила скаргу відхилити, а рішення апеляційного суду залишити без змін. Зазначила, що проживання дитини в українському місті, у якому тимчасово не працює державна влада України, не є достатньою підставою для визначення місця проживання дитини з батьком.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 06 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п`яту статті 403 ЦПК України, якою встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що Орган опіки та піклування Лутугинської районної ради Луганської області, Луганська обласна військово-цивільна адміністрація не уповноважені на здійснення своїх повноважень з питань захисту прав дитини на територіях, що не підконтрольні органам державної влади України.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновки, що держава зобов`язана, але не в змозі гарантувати малолітній дитині - ОСОБА_4 виконання своїх обов`язків із забезпеченню її невід`ємних прав. Законодавством України не визначений орган, який може тимчасово (на період непідконтрольності частини територій Луганської і Донецької областей органам влади України) здійснювати функції органу опіки та піклування, передбачені статтею 19 СК України.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновок, що справамістить виключну правову проблему й передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики.
Виключна правова проблема, на її думку, полягає у тому, що у справі з об`єктивних причин (проживання дитини з матір`ю на території, що не підконтрольна органам державної влади України) неможливо органом опіки та піклування провести обстеження умов проживання дитини, у належному порядку встановити волю дитини, а як наслідок, скласти письмовий висновок. Складення висновку є повноваженням органу опіки та піклування і не може бути делеговано іншим органам. Таким чином, жодним органом, включаючи суд, не може бути виконана імперативна вимога частини третьої статті 19 СК України, оскільки розгляд справи без встановлення думки (волі) дитини і без висновку органу опіки і піклування є неможливим.
Велика Палата Верховного Суду вважає такі висновки про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно з частиною п`ятою статті 403 ЦПК України помилковими з огляду на таке.
Під виключною правовою проблемою колегія суддів Другої судової палати КЦС розуміє неможливість органу опіки та піклування провести обстеження умов проживання дитини на непідконтрольній Україні території Луганської районної ради, неможливість встановити волю дитини, та як наслідок, скласти письмовий висновок щодо розв`язання спору про визначення місця проживання дитини.
Колегія суддів правильно посилається на постанову Верховної Ради України від 21 травня 2015 року № 462-VIII "Про Заяву Верховної Ради України "Про відступ України від окремих зобов`язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод" (далі - постанова № 462-VIII). Разом з тим у вказаній постанові № 462-VIIIзазначається про певний відступ України від зобов`язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9 та 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Разом з тим жодних застережень щодо відходу від зобов`язань, визначених Конвенцією про права дитини, яку ратифіковано постановою Верховної Ради України від 27 листопада 1991 року № 789-XII, у постанові № 462-VIII не вказано.
Тому виконання статті 3 Конвенції про права дитини щодо якнайкращого забезпечення інтересів дитини має бути першочерговим завданням суду.
Разом з тим Законом України від 12 серпня 2014 року № 1632-VII "Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв`язку з проведенням антитерористичної операції", та Законом України від 18 січня 2018 року № 2268-VIII "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" передбачено особливості у визначенні територіальної підсудності цивільних справ.