ПОСТАНОВА
Іменем України
26 липня 2019 року
Київ
справа № 826/8797/15
адміністративне провадження № К/9901/12372/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М., Єресько Л.О., Загороднюка А.Г., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної виконавчої служби України (далі - ДВС України) в особі комісії з ліквідації на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 вересня 2015 року (судді Іщук І.О., Погрібніченко І.М., Шулежко В.П.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2015 року (судді Ісаєнко Ю.А., Губська Л.В., Федотов І.В.) у справі № 826/8797/15 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України (далі - Мін`юст), ДВС України про визнання протиправною бездіяльності, визнання неправомірним і скасування наказу, поновлення на посаді та зобов`язання вчинити певні дії,
УСТАНОВИВ:
У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до відповідачів, у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність ДВС України щодо недотримання вимог статей 40, 49-2, 184 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) в частині ненадання позивачу пропозиції стосовно працевлаштування на займану посаду у відділі примусового виконання рішень департаменту Державної виконавчої служби Мін`юсту відповідно до його професії чи спеціальності під час вивільнення з посади головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України та з урахуванням вакантних посад станом на 14 квітня 2015 року (день попередження про вивільнення);
- визнати неправомірним та скасувати наказ ДВС України № 219/к від 14 квітня 2015 року щодо звільнення ОСОБА_1 ;
- поновити позивача на посаді головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України з 14 квітня 2015 року;
- зобов`язати Міністерство юстиції України провести ОСОБА_1 перерахунок та виплату середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 12 лютого 2015 року головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень ДВС України ОСОБА_1, перебуваючи у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, отримав попередження про звільнення із займаної посади згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України. 10 квітня 2015 року позивач звернувся до відповідача із заявою про переведення до відділу примусового виконання рішень департаменту Державної виконавчої служби Мін`юсту, однак відповіді не отримав. 14 квітня 2015 року голова комісії з ліквідації ДВС України прийняв оскаржуваний наказ про звільнення позивача з посади. Позивач стверджує, що його звільнення є незаконним, оскільки йому не було запропоновано жодної з вакантних посад та звільнено у період перебування у соціальній відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного року.
Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 07 вересня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2015 року, позов задовольнив частково. Визнав протиправним та скасував наказ Голови комісії з ліквідації ДВС України від 14 квітня 2015 року № 219/к про звільнення ОСОБА_1 . Поновив ОСОБА_1 на посаді головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України з 15 квітня 2015 року. В решті позовних вимог відмовив.
Не погодившись з указаними судовими рішеннями, відповідач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог.
На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог Голова комісії з ліквідації ДВС України зазначив, що наказ відповідача від 14 квітня 2015 року № 219/к "Про звільнення ОСОБА_1 " прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, оскільки позивача звільнено із займаної посади у зв`язку з ліквідацією ДВС України відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України. При цьому, відповідачем дотримано вимоги статті 49-2 КЗпП України щодо попередження працівника про наступне звільнення за два місяці. У той же час, стаття 184 вказаного Кодексу регламентує гарантії при прийнятті на роботу і заборону звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей, відтак, зазначені положення не розповсюджують свою дію на правовідносини, що склалися між сторонами. Більше того, при звільненні працівника у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації у роботодавця відсутній обов`язок щодо запропонування вакантних посад в іншому органі. Однак, вказані обставини судами першої та апеляційної інстанцій залишені поза увагою, що призвело до неправильного вирішення справи.
Заперечення на касаційну скаргу не надійшли.
Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 18 лютого 2016 року відкрив провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У січні 2018 року касаційну скаргу ДВС України в особі комісії з ліквідації передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад судової колегії: Шарапа В.М. (суддя-доповідач), Бевзенко В.М., Данилевич Н.А.
05 червня 2019 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 30 травня 2019 року № 531/0/78-19, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Шарапи В.М. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.
Суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_1 з 23 квітня 2013 року обіймав посаду головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України.
Відповідно до наказу ДВС України від 26 вересня 2014 року № 598/к позивач перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку до ІНФОРМАЦІЯ_1 .
12 лютого 2015 року головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України ОСОБА_1 попереджено про майбутнє звільнення із займаної посади у зв`язку з ліквідацією ДВС України.
Наказом Голови комісії з ліквідації ДВС України від 14 квітня 2015 року № 219/к ОСОБА_1 звільнено з посади у зв`язку ліквідацією ДВС України відповідно пункту 1 статті 40 КЗпП України.
Вважаючи дії та наказ відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Задовольняючи частково позовні вимоги, Окружний адміністративний суд міста Києва, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Однак, установлені у цій справі обставини свідчать про порушення трудових гарантій позивача та процедури його звільнення.
Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.
В силу частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом України "Про державну службу".
За змістом статті 5 Закону України "Про державну службу" правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Частиною 1 статті 30 Закону України "Про державну службу" передбачені підстави припинення державної служби, які можуть бути загальними, тобто передбаченими КЗпП України, та спеціальними, які наведені в цьому Законі. У даному випадку до спірних правовідносин підлягають застосування норми КЗпП України, якими передбачено загальні підстави припинення державної служби.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Відповідно до частини 2 статті 40 цього ж Кодексу звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Згідно із Положенням про Державну виконавчу службу України, затвердженим постановою КМУ від 02 липня 2014 року № 229, ДВС України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів відповідно до закону.