РІШЕННЯ
Іменем України
18 липня 2019 року
Київ
справа №800/465/17
адміністративне провадження №П/9901/224/18, П/9901/189/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі -Суд):
головуючого судді: Бевзенка В.М.,
суддів - Білоуса О.В.,
Желтобрюх І.Л.,
Смоковича М.І.,
Шарапи В.М.,
за участю секретаря судового засідання - Ігнатенко О.В.,
представника Верховної Ради України - Лаптієва А.М.,
представника Вищої ради правосуддя - Склярук Ю.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради юстиції (правонаступник - Вища рада правосуддя) про скасування рішення та зобов`язання вчинити дії, до Верховної Ради України про визнання протиправною та нечинною постанови в частині, -
ВСТАНОВИВ:
У лютому 2004 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ), в якому з урахуванням доповнень просив скасувати рішення ВРЮ від 4 лютого 2004 року щодо залишення його скарги на рішення кваліфікаційної комісії суддів військових судів України (далі - Кваліфкомісія) від 20 жовтня 2003 року без задоволення та зобов`язати ВРЮ переглянути його скаргу.
На обґрунтування позову послався на порушення ВРЮ при розгляді його скарги вимог Закону України "Про Вищу раду юстиції" №22/98-ВР від 15 січня 1998 року (чинного на час виникнення спірних відносин; далі - Закон України "Про Вищу раду юстиції"), що свідчить про зацікавленість і упередженість відповідача.
Постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 13 липня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2010 року, у задоволенні позову відмовлено.
Суди дійшли висновку про додержання ВРЮ вимог Конституції України, Закону України "Про Вищу раду юстиції" при прийнятті оскаржуваного рішення, що підтверджується встановленими обставинами та наявними матеріалами справи.
У квітні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Верховної Ради України (далі - ВРУ), у якому просив визнати протиправною та нечинною Постанову ВРУ від 22 травня 2008 року № 303-VІ "Про звільнення суддів" у частині його звільнення з посади судді за порушення присяги судді.
На обґрунтування позову, зокрема, вказав, що рішення ВРУ про звільнення його з посади судді за порушення присяги є незаконним, оскільки він не приймав присяги, а відтак і не може бути звільнений за її порушення.
Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 8 лютого 2012 року адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ВРУ направив за підсудністю до Вищого адміністративного суду України.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 29 травня 2012 року адміністративну справу №2а-4068/10/2070 передав до Окружного адміністративного суду міста Києва для продовження розгляду.
Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 16 серпня 2012 року залишив позов без розгляду, оскільки в судовому засіданні під час оголошення ухвали суду, до завершення розгляду справи, позивач залишив судове засідання. Із заявою про розгляд справи за його відсутності або із заявою про наявність поважних причин відсутності позивач до суду не звернувся.
Суд виходив із того, що відповідно до пункту 8 частини першої статті 155 Кодексу адміністративного судочинства України суд своєю ухвалою залишає позовну заяву без розгляду, якщо позивач до закінчення судового розгляду залишив судове засідання без поважних причин і не звернувся до суду із заявою про судовий розгляд за його відсутності.
ОСОБА_1 подав до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) заяву проти України, в якій скаржився: за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року №ETS №005, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР (далі - Конвенція), на те, що провадження стосовно його звільнення було несправедливим та суперечило принципу незалежного і безстороннього суду; за статтею 8 Конвенції на те, що звільнення значним чином вплинуло на його приватне життя.
З огляду на схожість заяви ОСОБА_1 з іншими заявами, поданими до ЄСПЛ громадянами України, які раніше обіймали посади суддів національних судів, усі ці заяви були об`єднані відповідно до пункту 1 Правила 42 Регламенту ЄСПЛ.
19 січня 2017 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "Куликов та інші проти України", яким постановив, що Україна порушила стосовно позивача: пункт 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з недотриманням принципів незалежності та безсторонності; статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя.
Рішення ЄСПЛ набуло статусу остаточного 19 квітня 2017 року.
На підставі цього рішення ЄСПЛ позивач звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень з підстави, встановленої пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій просив:
- скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 29 травня 2012 року, ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 серпня 2012 року; прийняти нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги та скасувати Постанову ВРУ від 22 травня 2017 року в частині його звільнення з посади судді за порушення присяги; стягнути з ВРУ на його користь матеріальну шкоду в розмірі 1 269 863,8 грн. та 1 699 907,9 грн. моральної шкоди;
- скасувати постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2007 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2010 року і прийняти нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги: визнати незаконним і скасувати рішення ВРЮ від 4 лютого 2004 року; зобов`язати ВРЮ поновити його на посаді судді; стягнути з ВРЮ на його користь моральну шкоду в розмірі 2 875 533,66 грн.
Ухвалою Верховного Суду України від 14 вересня 2017 року роз`єднано вимоги заяви ОСОБА_1 в самостійні провадження:
- для перегляду Верховним Судом України ухвал Вищого адміністративного суду України від 29 травня 2012 року, Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 серпня 2012 року, постановлених у справі №2а-8215/12/2670;
- для перегляду Верховним Судом України постанови Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2007 року та ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2010 року, постановлених у справі №2-а-37/07.
Постановою Верховного Суду України від 9 жовтня 2017 року заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задоволено частково, ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 серпня 2012 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до Вищого адміністративного суду України.
Постановою Верховного Суду України від 9 жовтня 2017 року заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задоволено частково, постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2007 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2010 року скасовано, справу передано на новий розгляд до Вищого адміністративного суду України.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 6 листопада 2017 року було відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ВРЮ (правонаступник - Вища рада правосуддя) про скасування рішення та зобов`язання вчинити дії.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 6 листопада 2017 року було відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ВРУ про визнання протиправною та нечинною постанови в частині.
18 листопада 2017 року позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з заявою про уточнення позовної заяви до Верховної Ради України, в якій просив визнати протиправною та скасувати Постанову ВРУ від 22 травня 2008 року №303-VІ "Про звільнення суддів" у частині його звільнення з посади судді за порушення присяги судді, стягнути з Верховної Ради України на його користь матеріальну шкоду в розмірі 1 269 863,8 грн. та 1 699 907,9 грн. моральної шкоди.
06 грудня 2017 року позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з заявою про уточнення позовної заяви до Вищої ради правосуддя, в якій просив визнати рішення ВРЮ від 4 лютого 2004 року протиправним та скасувати його, зобов`язати Вищу раду правосуддя поновити його на посаді, стягнути з Вищої ради правосуддя на його користь моральну шкоду в розмірі 2 875 533,66 грн.
З початком роботи Верховного Суду справу №П800/465/17 за позовом ОСОБА_1 до ВРЮ (правонаступник - Вища рада правосуддя) про скасування рішення та зобов`язання вчинити дії та справу №П/800/466/17 за позовом ОСОБА_1 до ВРУ про визнання протиправною та нечинною постанови в частині передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2018 року було прийнято до провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ВРУ про визнання протиправною та нечинною постанови в частині.
Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2018 року позов ОСОБА_1 до ВРЮ (правонаступник - Вища рада правосуддя) про скасування рішення та зобов`язання вчинити дії прийнято до провадження та прийнято заяву ОСОБА_1 про зміну позовних вимог.
Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2018 року об`єднано в одне провадження справи №П800/465/17 за позовом ОСОБА_1 до ВРЮ (правонаступник - Вища рада правосуддя) про скасування рішення та зобов`язання вчинити дії та №П/800/466/17 за позовом ОСОБА_1 до ВРУ про визнання протиправною та нечинною постанови в частині.
Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2018 року заяву позивача щодо додаткових вимог про стягнення з Верховної Ради України матеріальної шкоди в розмірі 1 269 863,8 грн., визначення остаточної суми заподіяної матеріальної шкоди з урахуванням індексу інфляції, стягнення з Верховної Ради України моральної шкоди в розмірі 1 699 907,9 грн. залишено без руху та надати строк для усунення недоліків шляхом долучення документу про сплату судового збору.
Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2018 року не прийнято відмову ОСОБА_1 та представника позивача - ОСОБА_2 від позову до Верховної Ради України про стягнення матеріальної шкоди в розмірі 1 269 863,8 грн. та моральної шкоди в розмірі 1 699 907,9 грн., заяву ОСОБА_1 в частині стягнення з Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди в розмірі 1 269 863,8 грн. та моральної шкоди в розмірі 1 699 907,9 грн. повернуто позивачу.
Представником Вищої ради правосуддя подано відзив на позовну заяву, в якому зазначається про те, що ВРЮ було прийнято оскаржуване рішення на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а позивачем не надано доказів на підтвердження заподіяння йому моральної шкоди та підтвердження вини Вищої ради правосуддя у її заподіянні.
У відповіді на відзив Вищої ради правосуддя позивач зазначає, що вказаний відзив свідчить про повне визнання Вищою радою правосуддя позовних вимог, оскільки у відзиві не наведено спростувань всіх доводів позивача.
Представником ВРУ подано відзив на позовну заяву, в якому, зокрема, зазначається, що розгляд подання ВРЮ відбувся з дотриманням положень Закону України "Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України" та Регламенту ВРУ, однак доводи позивача щодо залежності та упередженості органів, які розглядали його справу та втручались в особисте життя, підлягають перевірці судом.
У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав з підстав, викладених в позовній заяві, та просив позов задовольнити.
Представник ВРУ проти позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, та просив відмовити у задоволенні позову повністю.
Представник Вищої ради правосуддя у судовому засіданні заперечив проти позову з мотивів, зазначених у відзиві на позовну заяву.
Суд заслухав пояснення позивача та представників відповідачів, дослідив надані ними докази на підтвердження обґрунтованості заявлених вимог та заперечень і з`ясував таке.
Указом Президента України від 19 серпня 1997 року позивача було призначено суддею військового суду Дніпропетровського гарнізону строком на 5 років.
Постановою Верховної Ради України від 28 листопада 2002 року позивача обрано безстроково суддею військового місцевого суду Дніпропетровського гарнізону.
20 жовтня 2003 року Кваліфкомісія прийняла рішення рекомендувати ВРЮ внести до ВРУ подання про звільнення позивача з посади судді військового місцевого суду Дніпропетровського гарнізону.
10 листопада 2003 року позивач подав до ВРЮ скаргу на рішення Кваліфкомісії. Відповідно до Закону України "Про Вищу раду юстиції" ВРЮ розглядає скарги суддів на рішення кваліфікаційних комісій про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності і за наслідками розгляду приймає рішення за доповіддю члена дисциплінарної секції ВРЮ.
Відповідачем було видано доручення члену ВРЮ ОСОБА_7 провести перевірку відомостей, викладених у матеріалах дисциплінарного провадження стосовно позивача.
Як вбачається із дисциплінарної справи ВРЮ, при проведенні перевірки була витребувана дисциплінарна справа із Кваліфкомісії, відібрані письмові пояснення від самого позивача та інших осіб. За результатами перевірки дисциплінарною секцією ВРЮ було рекомендовано ВРЮ скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення Кваліфкомісії від 20 жовтня 2003 року - без змін.
4 лютого 2004 року ВРЮ прийняла рішення №16, яким вирішила скаргу позивача на рішення Кваліфкомісії від 20 жовтня 2003 року залишити без задоволення, а саме рішення - без змін, внести подання до ВРУ про звільнення ОСОБА_1 з посади судді за порушення присяги.
При цьому, ВРЮ було встановлено, що позивач порушив вимоги пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, статті 6 Закону України "Про статус суддів", а саме: не дотримувався вимог закону, службової дисципліни.
Постановою ВРУ "Про звільнення суддів" №303 від 22 травня 2008 року у зв`язку з порушенням присяги судді звільнено з посади судді військового місцевого суду Дніпропетровського гарнізону ОСОБА_1
Не погоджуючись з вказаними рішенням ВРЮ №16 від 4 лютого 2004 року та Постановою ВРУ "Про звільнення суддів" №303 від 22 травня 2008 року в частині звільнення ОСОБА_1, позивач оскаржив їх до суду.
Надаючи правову оцінку вказаним рішенням, Суд враховує висновки ЄСПЛ, викладені у рішенні "Куликов та інші проти України".
У справі "Куликов та інші проти України" суд зазначив, що станом на сьогодні в Україні впроваджується повномасштабна судова реформа, яка включає внесення змін до Конституції України та законів України, а також інституційні зміни. У зв`язку із цим, ЕСПЛ не в змозі на теперішній час оцінити ефективність відновлення національного провадження, якщо заявники цього вимагатимуть. Проте, враховуючи обсяг та обставини заяв, що розглядаються, не можна дійти висновку, що ці істотно нові обставини роблять відповідні національні провадження prima facie даремними і безрезультатними.