ПОСТАНОВА
Іменем України
18 липня 2019 року
Київ
справа №826/6847/16
адміністративне провадження №К/9901/20709/18
ВВерховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2017 року (судді: Мєзєнцев Є.І., Чаку Є.В., Файдюк В.В.) у справі за адміністративним позовом громадянина Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних- вимог та їх обґрунтування
У квітні 2016 року громадянин Афганістану ОСОБА_1 (далі - позивач, заявник) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 5 квітня 2016 року № 192-16 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позов обґрунтовано тим, що рішення ДМС України про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованим та прийнято без повної оцінки основних елементів заяви про захист у їх співвідношенні з інформацією про країну походження (Афганістан).
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 квітня 2017 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2017 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 квітня 2017 року та прийнято нову, якою адміністративний позов задоволено. Визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 5 квітня 2016 року № 192-16 про відмову у визнанні громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Афганістану ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця міста Кабул, Афганістан.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що у позивача відсутні підстави, передбачені п.п.1,13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" для визнання позивача біженцем чи особою, що потребує додаткового захисту, а тому відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі положеннями Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний адміністративний суд встановив, що позивачем доведений факт наявності підстав побоюватись переслідувань з боку антиурядових угруповань Афганістану (зокрема талібів) за ознак належності до декількох переслідуваних рухом Талібан соціальних груп (роботи на уряд представником (депутатом) району Афшар міської Ради Кабулу, належності до релігійної меншини шиїтів та національної меншини хазарейців).
Тому, дійшов висновку про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 5 квітня 2016 року № 192-16 про відмову у визнанні громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2017 року і залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 квітня 2017 року.
Скаргу обґрунтовує тим, що до прибуття на територію України позивач перебував 18 днів на території Російської Федерації, де міг звернутися до міграційних органів РФ за отриманням захисту.
РФ може бути визнана третьою безпечною країною, так як нею ратифіковані Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання, дотримається міжнародних принципів стосовно захисту біженців передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статус біженців 1967 року.
В силу абз. 6 частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI) не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Також зазначив, що позивачем не доведено наявність об`єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, так як позивачем не надано жодного доказу того, що такі побоювання є реальними.
При цьому вказував на приписи частини сьомої статті 7 Закону № 3671-VI відповідно до яких до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Також вказував на наявність розбіжностей у зазначенні ім`я позивача. В постанові суду апеляційної інстанції зазначено ОСОБА_1, а в рішенні ДМС України ОСОБА_1 .
Позиція інших учасників справи
Відзиву на касаційну скаргу позивач не надав.
Рух касаційної скарги
Суддя-доповідач Вищого адміністративного суду України ухвалою від 3 серпня 2017 року відкрив касаційне провадження на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2017 року.
15 березня 2018 року касаційні скарги передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
За результатом автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: (суддя-доповідач) Шарапа В.М., (судді: Бевзенко В.М., Данилевич Н.А.)
За результатом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: Загороднюк А.Г. (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Соколова В.М.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
Громадянин Афганістану ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 у районі Афшар міста Кабул, проживав у мікрорайоні Афшар 5-го району міста Кабул, ім`я батька - ОСОБА_2, ім`я діда - ОСОБА_3, ім`я матері - ОСОБА_4, національність - хазара, віросповідання - іслам шиїтського напрямку. Освіта середня повна, отримана в 1970-82 роках в місті Кабул. Мови, якими володіє - дарі та пуштун, частково російська. Одружений, має трьох дочок - 25-ти, 18-ти та 11-ти років.
Побоюючись стати для себе та членів своєї сім`ї з боку талібів за національною, релігійною або професійною ознакою, позивач 1 вересня 2015 року залишив державну службу та країну походження, таємно переїхавши без документів із сім`єю автомобілем до Казахстану, Таджикистану, згодом до Російської Федерації і 18 вересня 2015 року прибув до Києва. Конкретних міст, через які позивач приїхав до України не знає.
15 жовтня 2015 року головним управлінням ДМС в місті Києві підготовлено висновок про доцільність прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання Заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі чого 15 жовтня 2015 року прийнято відповідний наказ № 846.
Згідно протоколу співбесіди № 2015KYIV0331 від 26 листопада 2015 року, позивач повідомив працівнику ДМС про переслідування його в країні походження бойовиками руху Талібан за трьох конвенційних ознак - національною (позивач хазара, а таліби - пуштуни), релігійною (позивач шиїт, а таліби - суніти), а також через сприяння Заявником урядовій діяльності роботою в представницькому органі.
14 січня 2016 року головним спеціалістом ДМС Деревінською Д.С. підготовлено висновок у справі 2015KYIV0331, згідно якого, у зв`язку з відсутністю об`єктивних підстав для побоювань щодо заявника стати жертвою переслідувань з національних, релігійних та політичних мотивів, а також через те, що побоювання заявника за своє життя є суто суб`єктивними та не мають підтвердження, рекомендовано відмовити у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі вказаного висновку, 5 квітня 2016 року ДМС за № 192-16 прийнято рішення, згідно якого позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішення обґрунтоване нормами статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" - зокрема, органи ДМС зазначили що відсутні умови, передбачені пунктом 1 та 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Аналогічного висновку дійшов і суд першої інстанції, вважаючи, що Заявник не підтвердив об`єктивно обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за ознаками належності до певної соціальної групи (хазарейців, шиїтів, державних службовців) та політичних переконань у країні походження та може цілком безпечно користуватися захистом цієї країни.
Не погоджуючись з таким рішенням суб`єкта владних повноважень, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Релевантні джерела права й акти їх застосування.
Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно з пунктом 22 Закону № 3671-VІ третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.
Відповідно до абзацу 6 частини 1 статті 6 Закону № 3671-VІ не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.