ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 липня 2019 року
м. Київ
Справа № 554/8023/15-ц
Провадження № 14-130цс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів: Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_4, Виконавчий комітет Полтавської міської ради (далі - Виконком), Управління майном комунальної власності містаПолтави (далі - Управління),
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Шевченківської районної у місті Полтаві ради (далі - Орган опіки та піклування), ОСОБА_5,
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_7, на рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 05 липня 2017 року у складі судді Січиокно Т. О. та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 29 березня 2018 року у складі колегії суддів Чумак О. В., Лобова О. А., Пилипчук Л. І.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_6, до ОСОБА_3, Виконкому, Управління, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Орган опіки та піклування, про встановлення фактів проживання малолітньої дитини у визначеному місці та проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання незаконними та скасування розпорядження, свідоцтва про право власності, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя, стягнення грошової компенсації, та за зустрічним позовом ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7, до ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Орган опіки та піклування, ОСОБА_5, про визнання права особистої приватної власності, визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, визнання квартири спільною частковою власністю із визначенням часток співвласників, та
УСТАНОВИЛА:
Короткий зміст позовних вимог:
У червні 2015 року ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_6, звернулася до суду з указаним позовом, у якому з урахуванням уточнень просила:
- встановити факт постійного проживання малолітньої ОСОБА_6 у квартирі АДРЕСА_1 станом на 01 серпня 2006 року та визнати малолітню ОСОБА_2 членом сім`ї ОСОБА_3 ;
- встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у період з 1996 року до 14 квітня 2014 року;
- визнати незаконними та скасувати розпорядження органу приватизації від 01 серпня 2006 року № 295 про передачу квартири АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_3 та свідоцтво про право власності на житло від 01 серпня 2006 року, яке посвідчує, що ця квартира належить ОСОБА_3 на праві приватної власності;
- визнати легковий автомобіль Кia Sorento, чорного кольору, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та в порядку його поділу визначити належну їй частку від продажу цього автомобіля у сумі 273 333,32 грн і стягнути вказану суму коштів з ОСОБА_3 на її користь.
Позов мотивовано тим, що у період часу із 1996 року по 14 квітня 2014 року вона проживала разом із ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбу.
Під час фактичних шлюбних відносин у них народилось двоє спільних дітей: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Також зазначала, що у 1996 році вона вселилась як член сім`ї відповідача у квартиру АДРЕСА_1, де проживала разом із ОСОБА_3 та дітьми до 14 квітня 2014 року.
Крім того зазначала, що 26 грудня 2009 року для сімейних потреб нею та ОСОБА_3 за спільні кошти придбано автомобіль Кia Sorento, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, який в подальшому відповідачем відчужено без її згоди.
ОСОБА_1 вважає, що вказаний транспортний засіб є спільною сумісною власністю та підлягає поділу шляхом стягнення на її користь суми належної їй 2/3 частки у ньому з урахуванням того, що її потреби у користуванні цим транспортним засобом є більшими, оскільки на її утриманні перебувають неповнолітні діти.
Зауважила, що 01 серпня 2006 року ОСОБА_3 одноособово приватизував квартиру АДРЕСА_1, однак у приватизації не приймала участь їх спільна малолітня дитина ОСОБА_2, яка є членом сім`ї відповідача та на час приватизації проживала у вказаному житловому приміщенні та мала право участі у приватизації цього нерухомого майна.
ОСОБА_1 просила первісний позов задовольнити.
У вересні 2015 року ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7, звернувся до суду із зустрічним позовом, уточнивши який, просив:
- визнати за ним право особистої приватної власності на автомобіль Кia Sorento, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 ;
- визнати недійсним, укладений 01 серпня 2014 року договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 ;
- визнати квартиру АДРЕСА_2 об`єктом спільної часткової власності та виділити йому у власність, а також у власність ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_1 по 1/4 частці вказаного нерухомого майна кожному.
Зустрічну позовну заяву мотивовано тим, що з весни 2001 року до вересня 2009 року він проживав однією сім`єю із ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_1 .
Зазначав, що з вересня 2009 року фактичні шлюбні відносини між ними припинилися, однак по вересень 2010 року ОСОБА_1 продовжувала проживати у вказаному житловому приміщенні, після чого переїхала на постійне проживання у квартиру АДРЕСА_3 .
Також вказував, що з 29 червня 1997 року по 31 серпня 2011 року він офіційно працював на різних посадах, отримував регулярний заробіток, займався адвокатською та підприємницькою діяльністю.
ОСОБА_3 зауважив, що 04 грудня 1998 року за власні кошти придбав вантажно-пасажирський автомобіль ІЖ-271501 вартістю 5 800,00 грн, а влітку 2005 року мікроавтобус WV Transporter T4 вартістю 92 500,00 грн, який в подальшому продав та за особисті кошти придбав спірний транспортний засіб Кia Sorento, чорного кольору, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 та зареєстрував на своє ім`я.
Крім того, зазначав, що ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_2, за кошти, які на 95 % належать йому, а тому він як власник частини спірного житлового приміщення бажає розпорядитися належною йому часткою.
За викладених обставин просив зустрічний позов задовольнити.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 05 липня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_6 задоволено частково. Встановлено факт постійного проживання малолітньої ОСОБА_6 у квартирі АДРЕСА_1 станом на 01 серпня 2006 року та визнано ОСОБА_2 членом сім`ї ОСОБА_3 Встановлено факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у період часу з 01 січня 2004 року до 14 квітня 2014 року. Визнано незаконними та скасовано розпорядження органу приватизації від 01 серпня 2006 року № 295 про передачу квартири АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_3 та свідоцтво про право власності на житло від 01 серпня 2006 року, яким посвідчено, що квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_3 на праві особистої приватної власності. У задоволенні іншої частини первісних позовних вимог відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7, залишено без задоволення. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 730,80 грн сплаченого судового збору та 1 461,20 грн витрат, понесених на правову допомогу.
В частині вирішення первісного позову рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з 2001 року сторони почали проживати однією сім`єю у квартирі АДРЕСА_1 разом з їх спільними дітьмита перебували у фактичних шлюбних відносинах до 14 квітня 2014 року - моменту остаточного вивезення позивачкою належних їй речей із вказаної квартири. На час приватизації відповідачем квартири АДРЕСА_1 (01 серпня 2006 року), неповнолітня ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживала в указаному житловому приміщенні та була членом сім`ї останнього, що визнано й самим ОСОБА_3, чим порушено її права на отримання у власність житла. Спірний транспортний засіб відчужено відповідачем ОСОБА_13 , який зареєстрував право власності на нього, однак таке право третіх осіб щодо автомобіля Кia Sorento, державний номерний знак НОМЕР_1 позивачкою не оскаржено, а тому відсутні правові підстави для визнання його спільною сумісною власністю, поділ цього майна та стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 частки з його вартості. При цьому ОСОБА_1 не надала доказів, які б підтверджували її участь у купівлі вказаного автомобіля.
Щодо вирішення зустрічного позову, судом першої інстанції зазначено, що договір позики, згідно з яким позивачка отримала кошти на купівлю спірної квартири АДРЕСА_2, є чинним та відповідачем не оскаржений. ОСОБА_3 не надано підтверджень наявності у нього права на частку та участі у придбанні квартири АДРЕСА_3 , яку 08 вересня 2010 року подаровано позивачці під час перебування з відповідачем у фактичних шлюбних відносинах, і в якій на даний час проживає ОСОБА_1 разом із спільними неповнолітніми дітьми сторін у справі - ОСОБА_2 та ОСОБА_4, з огляду на дійсність та не оспорювання відповідачем цього договору дарування.
Також судом першої інстанції зазначено, що оскільки під час вселення ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_1 вказане житлове приміщення не було приватизоване та лише у травні 2015 року їй стало відомо про приватизацію його відповідачем у 2006 році, ОСОБА_1 не пропустила визначену статтею 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позовну давність.
Додатковим рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 12 вересня 2017 року стягнуто з ОСОБА_3 в дохід держави недоплачений судовий збір у розмірі 2 375,20 грн.
Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 29 березня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 05 липня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_6 , та стягнення судових витрат скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким її позовні вимоги про визнання автомобіля спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя, стягнення грошової компенсації, - задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 вартість 1/2 частки автомобіля Kia Sorento, чорного кольору, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, в сумі 105 636,62 грн, а в задоволенні вимог про визнання автомобіля спільною сумісною власністю подружжя та його поділ відмовлено. В іншій частині рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 05 липня 2017 року залишено без змін. Додаткове рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 12 вересня 2017 року скасовано. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1 584,25 грн судового збору. Стягнуто з ОСОБА_3 в дохід держави 2 618,64 грн недоплаченого судового збору за подання зустрічного позову до суду першої інстанції. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 938,92 грн судового збору на відшкодування витрат, понесених при подачі апеляційної скарги та 1 339,80 грн на відшкодування витрат, понесених на правничу допомогу.
Рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 щодо автомобіля Kia Sorento, чорного кольору, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, мотивовано тим, що вказаний транспортний засіб придбано під час проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу, тому він є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Оскільки ОСОБА_3 відчужив вказаний транспортний засіб без відома та згоди ОСОБА_1, то на користь останньої з відповідача підлягає стягненню компенсація 1/2 частки ринкової вартості цього автомобіля.
В іншій частині апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2018 року ОСОБА_3, який діє у своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_6, ОСОБА_7, подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального та порушенням норм процесуального права.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційну скаргу мотивовано тим, що на вимоги про визнання незаконним та скасування розпорядження органу приватизації житла, свідоцтва про право власності на житло поширюється юрисдикція адміністративних судів, оскільки це публічно-правовий спір фізичної особи із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень.
Крім того, ОСОБА_3 зазначав, що судами попередніх інстанцій неправильно взята до уваги розписка на підтвердження укладення договору позики для купівлі позивачкою квартири АДРЕСА_2 , яка є фіктивною та її оригінал в матеріалах справи відсутній, а також не надано правової оцінки договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 . Не враховано вартість спільного майна подружжя, яке за взаємною згодою було передано ОСОБА_1 та вивезено нею із квартири АДРЕСА_1, а також грошових коштів, зокрема соціальної допомоги, якими позивачка розпорядилася на власний розсуд.
Також вказував, що судами попередніх інстанцій безпідставно пов`язано право дитини на житло із правомірністю приватизації квартири АДРЕСА_1, оскільки малолітні та не повнолітні не є суб`єктами житлового права. Спірний транспортний засіб придбано за особисті кошти, що отримано ним від підприємницької діяльності, зокрема й фермерського господарства задовго до виникнення фактичних шлюбних відносин із відповідачкою. Придбання ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2 відбулося без його згоди. Докази поважності причин пропуску позовної давності відсутні.
Зауважував на необґрунтованості неодноразових відмов у задоволенні його заяв про відвід судді та неправильності розподілу судового збору між сторонами.
Доводи інших учасників справи
02 липня 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив, в якому просить касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Апеляційного суду Полтавської області від 29 березня 2018 року - без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 08 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Суди установили, що 14 жовтня 1985 року батько ОСОБА_3 - ОСОБА_16 отримав ордер на зайняття квартири АДРЕСА_1 .
03 грудня 1985 року відповідач зареєструвався у вказаному житловому приміщенні.
Згідно зі свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2, батьками ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, є ОСОБА_3 та ОСОБА_1
Розпорядженням № 295 від 01 серпня 2006 року Управлінням передано безоплатно у приватну власність ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 01 серпня 2006 року серії НОМЕР_3 вказане житлове приміщення належить на праві приватної власності відповідачу.
ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_6 , звернулася до суду, в тому числі й за захистом права на житло своєї неповнолітньої доньки, у якому просила визнати незаконними та скасувати розпорядження органу приватизації від 01 серпня 2006 року № 295 про передачу квартири АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_3 та свідоцтво про право власності на житло від 01 серпня 2006 року, яке посвідчує, що ця квартира належить ОСОБА_3 на праві приватної власності, зазначаючи, що неповнолітня донька, як член сім`ї відповідача, на момент приватизації спірного житлового приміщення проживала у ньому, тому мала право на приватизацію цього житла.
Суд першої інстанції, з висновками якого у цій частині погодився й апеляційний суд, позов у вказаній частині задовольнив та визнав незаконними і скасував розпорядження органу приватизації від 01 серпня 2006 року № 295 про передачу квартири АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_3 та свідоцтво про право власності на житло від 01 серпня 2006 року, яким посвідчено, що зазначене житлове приміщення належить ОСОБА_3 на праві особистої приватної власності.
Одним із доводів касаційної скарги ОСОБА_3 є те, що оскільки свідоцтво про право власності на спірну квартиру видано на підставі розпорядження Управління як суб`єкта владних повноважень, то спір у цій частині підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Крім того, у статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції").
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ.
У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безимянная проти Росії" (заява № 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що "погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту".
Відповідно до частини другої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи місцевим судом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 цього Кодексу юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб`єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України).
Аналогічні положення закріплено у частині першій статті 19 та пункті 7 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відносяться справи, які виникають зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
Спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб`єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.
Згідно із частинами першою, четвертою статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.