Постанова
Іменем України
11 липня 2019 року
м. Київ
справа № 757/23645/14-ц
провадження № 61-37302св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 листопада 2017 року у складі судді Москаленко К. О. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 21 травня 2018 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Кравець В. А., Кулькової С. В.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на майно.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначала, що вона перебувала з відповідачем у шлюбі з 30 жовтня 1991 року до 23 грудня 2010 року. На підставі рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 23 грудня 2010 року шлюб розірвано.
Відповідно до договору про участь у фонді фінансування будівництва № 43402 від 02 червня 2004 року, за кошти, що належали їй особисто, і які вона запозичила, придбала квартиру АДРЕСА_1 .
07 вересня 2006 року за договором купівлі-продажу позивач та відповідач за спільні кошти придбали земельну ділянку площею 0,1001 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 за 1 393 750,00 грн.
З червня 2008 року позивач без участі відповідача, у період коли сторони вже не підтримували подружніх відносин, розпочала будівництво житлового будинку на вказаній земельній ділянці.
У травні 2011 року після завершення будівництва позивач отримала свідоцтво про право власності, яким визначено, що їй на праві приватної власності належить житловий будинок загальною площею 404,8 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 .
20 грудня 2013 року ОСОБА_2 звернувся до Солом`янського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності, у тому числі на спірні квартиру та будинок.
Отже, ОСОБА_2 оспорює право власності позивача на зазначене майно. Слухання в Солом`янському районному суді м. Києва розпочато по суті, що позбавляє позивача права пред`явити в суді зустрічний позов, що стало підставою для звернення до Печерського районного суду м. Києва з цим позовом.
З урахуванням викладеного позивач просила суд визнати за нею правоособистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1, та на житловий будинок, загальною площею 404,8 кв. м., який розташований у АДРЕСА_3 .
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2018 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з безпідставності та недоведеності позовних вимог.
Суд зазначив, що правова природа коштів для придбання спірної квартири, отриманих у позику одним з подружжя, а саме ОСОБА_1 від ОСОБА_3, визначає їх як об`єкт права спільної сумісної власності подружжя, що, з урахуванням підстав позову, спростовує доводи позивача про придбання квартири за кошти, які належали їй особисто. Також суд вважав спільною сумісною власністю спірний будинок, оскільки він був набутий як об`єкт незавершеного будівництва разом із земельною ділянкою, придбану ОСОБА_1 та ОСОБА_2, як подружжям, його добудова здійснювалася у період перебування сторін у шлюбі, а факт державної реєстрації права власності на вказаний будинок за одним з подружжям не є підставою для припинення режиму спільної сумісної власності щодо зазначеного нерухомого майна.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиції інших учасників
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із касаційною скаргою, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами неправильно застосовано статті 57 та 60 СК України при визначеніправового статусу спірногомайна. Квартиру позивач придбалаза власні кошти,які отримала у ОСОБА_3 у борг,який в своючергу вона повернулапісля припинення ведення спільного господарствата розірвання шлюбу з відповідачем, що спростовує висновки судів про те, що квартира є спільної сумісною власністю сторін.
Заявник зазначає, що рішенням Солом`янськогорайонного суду міста Києва від 23 грудня 2010 року у справі про розірвання шлюбу встановлено, що сторони з травня 2008 року не ведуть спільного господарства, а з січня 2008 року не підтримують шлюбних відносин.
Право власності на спірний будинок зареєстровано 16 травня 2011 року, тобто після розірвання, що також свідчить, що це майно не є набутим за час шлюбу.
У вересні 2018 року ОСОБА_2 подав заперечення на касаційну скаргу, в яких зазначав, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права та ухвалили рішення згідно з наданими доказами, правильно встановили фактичні обставини в справі, які свідчать про набуття квартири та будинку за кошти подружжя.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній цивільній справі.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Судамивстановлено, що 30 жовтня 1991 року у Залізничному відділі реєстрації актів громадянського стану м. Києва між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюбу (актовий запис № 1146).
Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 23 грудня 2010 року вказаний шлюб розірвано.
За загальним правилом статті 60 СК України майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована - один із подружжя, який може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі у судовому порядку.
Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її оспорює.
Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено у статті 61 СК України, згідно з частиною третьою якої, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондується з частиною четвертою статті 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.