ПОСТАНОВА
Іменем України
11 липня 2019 року
Київ
справа №826/3608/16
адміністративне провадження №К/9901/22234/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Соколова В.М.,
суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Міністра оборони України та Міністерства оборони України на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року (судді ВівдиченкоТ.Р., Мамчур Я.С., Сорочко Є.О.) у справі №826/3608/16 за позовом Міністра оборони України до Міністерства юстиції України, треті особи: ОСОБА_1, Міністерство оборони України про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії,
УСТАНОВИВ:
Міністр оборони України (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства юстиції України (далі - відповідач), треті особи: ОСОБА_1, Міністерство оборони України (далі - Міністерство) про визнання протиправними дій щодо винесення постанови головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 16 лютого 2016 року ВП № 49182524, та її скасування.
На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначав про неправомірність прийняття оскаржуваної постанови про накладення штрафу за невиконання рішення суду, оскільки така постанова може бути винесена лише при умові невиконання судового рішення без поважних причин.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 вересня 2016 року позов задоволено частково.
Визнано протиправною та скасовано постанову головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 16 лютого 2016 року ВП № 49182524.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 13 грудня 2016 року скасував постанову суду першої інстанції та прийняв нову, якою у задоволенні позовних вимог відмовив.
Не погодившись з судовим рішенням апеляційного суду, позивач та Міністерство звернулися до суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просять скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 вересня 2016 року. Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги скаржники зазначають, що суд апеляційної інстанції припустився помилки та не прийняв до уваги те, що постанова про накладення штрафу за невиконання судового рішення може бути винесена лише при умові, що судове рішення не виконано без поважних причин, коли боржник мав реальну можливість виконати судове рішення, проте не зробив цього. Крім того, позивач зазначає, що не затягував виконання рішення суду, а навпаки вживав та вживає всіх заходів щодо забезпечення житловим приміщенням ОСОБА_2, в той час як сам стягувач ігнорує пропозиції Міністерства оборони України та чинить перешкоди щодо виконання рішення суду.
Заперечення (відзиву) на касаційну скаргу не надходило.
Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 13 січня 2017 року відкрив провадження у справі за касаційною скаргою Міністра оборони України та Міністерства оборони України.
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У лютому 2018 року касаційну скаргу позивача та третьої особи передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад судової колегії: Желтобрюх І.Л.(суддя-доповідач), Білоус О.В., Данилевич Н.А.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 30 травня 2019 року № 519/0/78-19, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Желтобрюх І.Л. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, постановою Київського окружного адміністративного суду від 27 березня 2015 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено, визнано протиправною бездіяльність Міністра оборони України, що виявилась у невиконанні рішення Міністра оборони України від 16 лютого 1999 року № 678/з та зобов`язано Міністра оборони України вжити заходів щодо виконання рішення Міністра оборони України від 16 лютого 1999 року № 678/з про забезпечення полковника юстиції запасу ОСОБА_1 житлом для постійного проживання.
27 березня 2015 року Київським окружним адміністративним судом у справі № 810/377/14-а було видано виконавчий лист про зобов`язання Міністра оборони України вжити заходів щодо виконання рішення Міністра оборони України від 16 лютого 1999 року № 678/з про забезпечення полковника юстиції запасу ОСОБА_1 житлом для постійного проживання.
23 жовтня 2015 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нещадимом І.С. було прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 49182524.
26 листопада 2015 року постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Нещадима І.С. було винесено постанову про накладення штрафу у розмірі 340,00 грн, яка мотивована тим, що станом на 26 листопада 2015 року боржником не надано документального підтвердження повного та фактичного виконання рішення суду та направлено вимогу державного виконавця про негайне виконання виконавчого листа.
20 січня 2016 року Міністру оборони України було повторно направлено вимогу державного виконавця про виконання зазначеного виконавчого листа.
Постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Нещадима І.С. від 16 лютого 2016 року на Міністра оборони України накладено штраф за повторне невиконання виконавчого листа в сумі 680 грн та скеровано вимогу державного виконавця.
Вважаючи оскаржувану постанову протиправною, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом за захистом свого порушеного права.
Задовольняючи позов та скасовуючи постанову головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 16 лютого 2016 року ВП № 49182524, суд першої інстанції виходив з того, що державним виконавцем неправомірно винесено постанову про накладення штрафу за невиконання судового рішення, оскільки така постанова може бути прийнята лише при умові, що судове рішення не виконано без поважних причин, коли боржник мав реальну можливість, у тому числі і фінансову, виконати судове рішення, проте не зробив цього.
Натомість, суд апеляційної інстанції, який здійснював перегляд постанови суду першої інстанції, дійшов протилежних висновків та зазначив, що дії головного державного виконавця, в частині винесення постанови є правомірними, а постанова головного державного виконавця про накладення штрафу від 16 лютого 2016 року ВП №49182524 є такою, що прийнята у відповідності до вимог чинного законодавства, оскільки позивачем затягується процес виконання судового рішення.
Верховний Суд вважає обґрунтованим такий висновок суду апеляційної інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.
Статтею 255 КАС України (чинного на час відкриття виконавчого провадження) встановлено, що постанова або ухвала, яка набрала законної сили, є обов`язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначено Законом України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року № 606-XIV (далі - Закон № 606-XIV, тут і надалі в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 606-XIV примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.
Згідно з частиною першою статті 11 Закону № 606 - XIV державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно i в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Відповідно до статті 25 Закону № 606-XIV державний виконавець зобов`язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред`явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред`явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби.