Постанова
Іменем України
08 липня 2019 року
місто Київ
справа № 569/10476/16-ц
провадження № 61-33120св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт» на заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 30 січня 2017 року у складі судді Куцоконя Ю. П. та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 травня 2017 року у складі колегії суддів: Шеремет А. М., Хилевича С. В., Ковальчук Н. М.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у серпні 2016 року звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт»
(далі - ТОВ «ЕкономКомфорт») про визнання недійсними договору від 16 липня 2016 року № 05720 та договору від 16 липня 2016 року № 05720/16, укладених між нею та ТОВ «ЕкономКомфорт», стягнення з ТОВ «ЕкономКомфорт» на користь ОСОБА_1 коштів у розмірі 4 950, 00 грн та 555, 56 грн.
Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що 16 липня 2016 року з метою укладення договору позики між нею, ОСОБА_1 , та ТОВ «ЕкономКомфорт» укладено договори № 05720 та № 05720/16, відповідно до умов яких позивач сплатила відповідачу 4 950, 00 грн та 555, 56 грн, відповідно, з метою отримання у подальшому суми грошових коштів у розмірі 50 000, 00 грн. На момент звернення до суду з позовом ОСОБА_1 не отримала суму позики, вважає, що оспорювані договори укладені з порушенням вимог Закону України «Про захист прав споживачів» із застосуванням нечесної підприємницької практики.
Стислий виклад заперечень сторони відповідача
Відповідач заперечував проти задоволення позову.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 30 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 30 травня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Суд визнав недійсним договір від 16 липня 2016 року № 05720/16, укладений між ТОВ «ЕкономКомфорт» та ОСОБА_1 Визнано недійсним договір від 16 липня 2016 року № 05720, укладений ТОВ «ЕкономКомфорт» та ОСОБА_1 Стягнуто з ТОВ «ЕкономКомфорт» на користь ОСОБА_1 сплачені 4 950, 00 грн та 555, 56 грн.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що оспорювані договори вчинені юридичною особою без відповідного дозволу (ліцензії), оскільки відповідач здійснював відповідний вид діяльності (надання фінансової послуги) без отримання дозволу (ліцензії) на її здійснення відповідно до статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначив, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності рішення суду першої інстанції, оскільки зводяться до посилання на ті ж самі обставини та наведення відповідного обґрунтування про безпідставність заявлених вимог, які надавались відповідачем у запереченнях на заявлений позов, яким суд першої інстанції надав належну оцінку в оскаржуваному заочному рішенні.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ засобами поштового зв`язку у червні 2017 року, ТОВ «ЕкономКомфорт» просить скасувати заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 30 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 травня 2017 року, постановити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушенням норм процесуального права. Заявник зазначає, що встановлені судом першої інстанції обставини справи не відповідають фактичним обставинам. Також, на переконання заявника, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення статей 11, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», статті 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», статей 5, 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Крім того, з моменту проведення перевірки відповідача регулятором ринку фінансових послуг (Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, далі - Нацкомфінпослуг), зазначений державний орган не має претензій до діяльності відповідача, а отже суд не може брати на себе його повноваження і встановлювати своїм рішенням для нього таку відповідальність.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у червні 2018 року.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив висновок, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 213 ЦПК України 2004 року, а отже касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 16 липня 2016 року ОСОБА_1 та ТОВ «ЕкономКомфорт» уклали договір № 05720/16, за умовами якого ТОВ «ЕкономКомфорт» зобов`язалося за плату вчинити від імені ОСОБА_1 та за її рахунок певні юридичні дії, спрямовані на придбання товару, визначеного в додатку № 1 (позики) у розмірі 50 000, 00 грн, у тому числі: сформувати групу учасників, забезпечити її адміністрування; присвоїти та повідомити учаснику його номер групи та персональний код у групі; організувати та провести розподіли свідоцтв; здійснити оплату товару на користь учасника та/або надати учаснику відповідну суму в позику; надавати інші послуги та здійснювати інші правочини, погоджені сторонами, у порядку та в строки, передбачені цим договором та додатками до нього.
Також 16 липня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ЕкономКомфорт» укладено договір № 05720, за яким замовник доручив, а виконавець узяв на себе зобов`язання за плату в розмірі 4 950, 00 грн здійснити такі дії: копіювати та сканувати представлені ОСОБА_1 матеріали та документи, перевірити достовірність наданої ОСОБА_1 інформації, скласти з урахуванням побажань замовника договір та інші необхідні письмові документи щодо його участі у програмі «Економ» з дотриманням вимог чинного законодавства, надавати інформаційні, консультаційні, роз`яснювальні та довідкові послуги з питань діяльності та подальшої участі замовника у програмі.
На виконання умов цих договорів ОСОБА_1 сплатила ТОВ «ЕкономКомфорт» 4 950, 00 грн та 555, 56 грн щомісячного платежу.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Частинами першою, другою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
За змістом статті 7 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» та статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання фінансових послуг» діяльність із надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню.
Пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання фінансових послуг» під поняттям «фінансова послуга» розуміється операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінанс