ПОСТАНОВА
Іменем України
04 липня 2019 року
Київ
справа №150/303/16-а
адміністративне провадження №К/9901/20635/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Соколова В. М.,
суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2016 року (судді Курко О.П., Совгира Д.І., Білоус О.В.) у справі №150/303/16-а за позовом ОСОБА_1 до Шаргородського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Вінницької області про вчинення доповнень до записів трудової книжки, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за період вимушеного прогулу,
УСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Шаргородського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Вінницької області (далі - Управління, відповідач) про внесення доповнень до записів трудової книжки, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за період вимушеного прогулу.
На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначав, що відповідач незаконно звільнив його із займаної посади, не врахувавши його пріоритетне право на залишення на роботі та не запропонувавши усі новоутворені вакантні посади.
Постановою Чернівецького районного суду Вінницької області від 19 липня 2016 року позов задоволено частково.
Визнано незаконним та скасовано наказ Шаргородського ОУПФУ Вінницької області №11-ос від 05 травня 2016 року "Про звільнення ОСОБА_1 ".
Поновлено ОСОБА_1 на посаді з 05 травня 2016 року.
Стягнуто з Шаргородського об`єднаного управління Пенсійного фонду України на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 12 158 /дванадцять тисяч сто п`ятдесят вісім/ гривень 91 копійку. В решті позовних вимог відмовлено.
Допущено до негайного виконання постанову в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.
Вінницький апеляційний адміністративний суд постановою від 08 листопада 2016 року скасував постанову суду першої інстанції та прийняв нову, якою у задоволенні позовних вимог відмовив.
Не погодившись з судовим рішенням апеляційного суду, позивач звернувся до суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2016 року та залишити в силі постанову Чернівецького районного суду Вінницької області від 19 липня 2016 року, при цьому змінити її в частині стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги позивач наполягає на тому, що відповідачем при звільненні його із займаної посади допущено грубі порушення вимог Кодексу законів про працю України ( далі - КЗпП України), не враховано його пріоритетне право на залишення на роботі, не запропоновано йому усі вакантні посади.
Відповідач надав заперечення на касаційну скаргу, в яких посилаючись на необґрунтованість та безпідставність останньої просить залишити скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.
Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 24 січня 2017 року відкрив провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У лютому 2018 року касаційну скаргу позивача передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад судової колегії: Шарапа В.М.(суддя-доповідач), Бевзенко В.М., Данилевич Н.А.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 30 травня 2019 року № 532/0/78-19, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Шарапи В.М. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, починаючи з 04 липня 2001 року позивач працював в УПФУ в Чернівецькому районі Вінницької області на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта.
Постановою КМУ від 16 грудня 2015 року №1055 "Про деякі питання функціонування територіальних органів Пенсійного фонду України" управління Пенсійного фонду України в Чернівецькому районі було реорганізовано шляхом злиття з управлінням ПФУ в Шаргородському районі, в результаті чого утворено Шаргородське об`єднане управління Пенсійного фонду України Вінницької області.
Відповідно до наказу від 29 грудня 2015 року затверджено граничну чисельність працівників Шаргородського ОУПФУ.
31 грудня 2015 року ОСОБА_1 було попереджено про наступне вивільнення з 03 березня 2016 року, у зв`язку з реорганізацією підприємства згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
23 березня 2016 року було затверджено структуру Шаргородського ОУПФУ та штатний розпис на 2016 рік, відповідно до якого було утворено 11 підрозділів.
На час затвердження штатного розпису та вивільнення працівників УПФУ в Чернівецькому районі позивач перебував на лікарняному. По закінченню періоду тимчасової непрацездатності 05 травня 2016 року ОСОБА_1 було вручене повідомлення про скорочення посади, на якій він перебував, та запропоновано вакантну посаду головного спеціаліста Шаргородського відділу обслуговування громадян новоутвореного Управління, на час перебування основного працівника у відпустці по догляду за дитиною до досягнення 3-річного віку, від якої останній відмовився.
Того ж дня, наказом №11-ос від 05 травня 2016 року ОСОБА_1 звільнено на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України з посади головного спеціаліста-юрисконсульта УПФУ в Чернівецькому районі.
Вважаючи даний наказ відповідача протиправним, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом за захистом свого порушеного права.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення ОСОБА_1 є незаконним, оскільки проведене роботодавцем як без визначених законом підстав, без врахування переважного права на залишення на роботі, так і в порушення встановленого порядку.
Натомість, суд апеляційної інстанції, який здійснював перегляд постанови суду першої інстанції, дійшов протилежних висновків та зазначив, що судом першої інстанції не досліджено та не надано належної оцінки доказам, що містяться в матеріалах справи щодо дотримання роботодавцем відповідної процедури звільнення при вивільненні працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці.
Верховний Суд вважає обґрунтованим такий висновок суду апеляційної інстанції з огляду на наступне.
За приписами частини третьої статті 5 Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII "Про державну службу" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (тут і надалі у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у разі змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Частинами першою - третьою статті 49-2 вказаного Кодексу передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.
Відповідно до пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Отже, з нормативного тлумачення пункту 1 частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто вживає заходи до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.