ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б.
14 травня 2019 року
м. Київ
у справі № 910/16744/17 (провадження № 12-255гс18) за позовом Акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» (далі - АТ «Нікопольський завод феросплавів») до Національного банку України (далі - НБУ), Акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» (далі - АТ КБ «Приватбанк»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерство фінансів України (далі - Мінфін), про визнання бездіяльності незаконною та зобов`язання вчинити дії
за касаційною скаргою АТ «Нікопольський завод феросплавів» на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 серпня 2018 року у складі колегії суддів Сітайло Л. Г., Пашкіної С. А., Калатай Н. Ф.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 01 грудня 2017 року позов АТ «Нікопольський завод феросплавів» задоволено частково: зобов`язано АТ КБ «Приватбанк» виконати зобов`язання - погасити заборгованість за кредитним договором шляхом перерахування на банківський рахунок НБУ грошових коштів у повній сумі заборгованості; в іншій частині позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги, місцевий господарський суд керувався тим, що наявними у справі доказами підтверджуються обставини, які свідчать про невиконання АТ КБ «Приватбанк» перед НБУ основного зобов`язання за кредитним договором з підстав утрати останнім інтересу у виконанні зобов`язання саме боржником, оскільки НБУ може здійснити погашення заборгованості за виданим кредитом за рахунок майна, переданого в заставу, незалежно від можливості АТ КБ «Приватбанк» погасити такий кредит.
З огляду на можливість виконання АТ КБ «Приватбанк» основного зобов`язання перед НБУ та неприйняття останнім такого виконання та невчинення жодних дій на стягнення коштів з банку, суд вважав цілком обґрунтованим звернення АТ «Нікопольський завод феросплавів» з позовом до суду з метою недопущення безпідставного зменшення його майнового блага та недопущення втрати права власності на заставне майно, яким було забезпечено виконання банком основного зобов`язання перед НБУ.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 серпня 2018 року скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 01 грудня 2017 року, ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову в повному обсязі.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний господарський суд керувався тим, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів вчинення НБУ дій, які свідчать про перешкоджання АТ КБ «Приватбанк» виконати свій обов`язок щодо погашення заборгованості за кредитним договором.
Зважаючи на недоведеність обставин вчинення НБУ дій (бездіяльності) щодо перешкоджання виконання умов кредитного договору, положення чинного законодавства та умови договорів застави, суд апеляційної інстанції зазначив, що у НБУ не виникло безумовного права на набуття права власності на предмет застави за договорами застави, у зв`язку із чим зробив висновок, що позивач не довів обставин, які б свідчили про існування реальної загрози порушення його права власності.
За наслідками розгляду 14 травня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду указаної справи касаційну скаргу АТ «Нікопольський завод феросплавів» залишено без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 серпня 2018 року залишено без змін.
Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, щоспірними у цій справі є договірні правовідносини (договір не є адміністративним), не пов`язані зі здійсненням НБУ владних управлінських функцій як суб`єктом владних повноважень. У цих правовідносинах НБУ діє не як суб`єкт владних повноважень, а як суб`єкт цивільних правовідносин, тому спір у справі не є публічно-правовим та має вирішуватися судами за правилами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору, то Велика Палата Верховного Суду підтримала позицію апеляційного суду про відмову в задоволенні позову.
Зокрема, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що у позивача відсутнє право вимоги до відповідачів на підставі норми частини другої статті 386 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки, укладаючи договори застави, їхні сторони діють у порядку та у спосіб, установлені статтями 3, 6, 11 ЦК України, тому дії заставодержателя, спрямовані на реалізацію ним своїх прав, що виникають внаслідок невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, не можуть визначатися як порушення прав заставодавця щодо переданого в заставу майна.
Вимога про визнання незаконною бездіяльності суб`єкта договірних відносин по своїй суті є вимогою про встановлення обставин та надання їм правової оцінки як неналежного виконання зобов`язання учасником господарської діяльності. Однак законом не передбачений такий спосіб захисту цивільних прав або інтересів, як визнання незаконною бездіяльності суб`єкта цивільних правовідносин, адже задоволення відповідної вимоги не здатне призвести до захисту прав, а лише може бути використане для захисту інших прав або інтересів.
Зроблено висновок, що встановлення певних обставин не є належним способом захисту права та охоронюваного законом інтересу, оскільки розглядаючи таку вимогу, суд не здійснює захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин.
Також Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що позивач просив зобов`язати АТ КБ «Приватбанк» вчинити дії з виконання зобов`язання за кредитним договором не на свою користь, а на користь НБУ.
Тобто заявлені позовні вимоги не спрямовані безпосередньо на відновлення прав позивача, оскільки стосуються зобов`язання, стороною якого позивач не є, а тому такі вимоги спрямовані на захист прав сторін кредитного договору, які одночасно визначені відповідачами у справі, що свідчить про неправильно обраний позивачем спосіб захисту порушеного, на його думку, права.
Велика Палата Верховного Суду вважала, що у частині вимоги про зобов`язання НБУ прийняти виконання зобов`язання від АТ КБ «Приватбанк» позивач фактично вимагає зобов`язати НБУ вчинити дії на користь самого ж НБУ, але така позовна вимога не відповідає частині першій статті 12 ЦК України, відповідно до якої особа (у цьому випадку НБУ) здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
Із такими висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та з огляду на статтю 34 ГПК України висловлюємо окрему думку.
24 жовтня 2008 року між НБУ (кредитор) та АТ КБ «Приватбанк» (позичальник) укладено кредитний договір про відкриття позичальнику кредитноїлінії на суму 3 400 000 000 грн на строк до 23 грудня 2016 року з оплатою 15 % річних.
На забезпечення виконання зобов`язання 25 березня 2015 року між НБУ (заставодержатель) та АТ «Нікопольський завод феросплавів» (заставодавець) укладено договори застави № 35, 38 та 39, за якими передано в заставу рухоме майно у вигляді залізничного рухомого складу з описом, який є складовою - додатком до договорів.
Ці договори діють до повного виконання позичальником своїх зобов`язань. Передбачено обставини, за яких заставодержатель має право звернути стягнення на заставлене майно.
АТ КБ «Приватбанк» було викуплено державою за 1 грн, тобто націоналізовано (рішення НБУ від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ щодо виведення ПАТ КБ «Приватбанк» з ринку за участю держави).
17 лютого 2017 року АТ КБ «Приватбанк» електронним листом № 20.1.0.0.0/7-20535 повідомило НБУ про намір планового погашення 28 лютого 2017 року заборгованості за кредитними договорами, в тому числі за додатковим договором від 21 лютого 2014 року № 18 до кредитного договору, в розмірі 893 800000 грн. У відповідь на зазначений лист НБУ висловив застереження щодо зменшення внаслідок такого погашення обсягу відповідальності фінансових та майнових поручителів за зобов`язаннями АТ КБ «Приватбанк» перед НБУ, що, зі свого боку, може мати негативний вплив на спроможність АТ КБ «Приватбанк» досягнути прийнятих умов реструктуризації корпоративного кредитного портфеля та структури забезпечення за ним. НБУ вважав неприпустимим зменшення обсягу відповідальності фінансового та майнових поручителів за рахунок наданої АТ КБ «Приватбанк» державної фінансової підтримки.
Одним із доводів касаційної скарги АТ «Нікопольський завод феросплавів» указано те, що спір пов`язаний з вчиненням та/або невчиненням дій (бездіяльністю) НБУ як суб`єктом владних повноважень, який регулює діяльність комерційних банків в Україні, у тому числі шляхом надання стабілізаційних кредитів, тому цей спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Вважаємо вказані доводи обґрунтованими з огляду на таке.
У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Відповідно до статті 17 Закону України 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Юрисдикційність конкретного спору чи категорії спорів може бути прямо визначена в законі.
Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства, проте з таким висновком не погоджуємося та вважаємо, що спір підлягав розгляду у порядку адміністративного судочинства з огляду на таке.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом та розгляду справи у суді першої інстанції) до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції справою адміністративної юрисдикції є публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у вказані редакції).
За правилами частини першої статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій.
Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) передбачає, що публічно-правовим є, зокрема, спір в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій.
Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.
Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо особи, громадянина чи юридичної особи не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
У поданому позові АТ «Нікопольський завод феросплавів» просило:
- визнати незаконною бездіяльність НБУ щодо неприйняття від АТ КБ «Приватбанк» виконання зобов`язання (погашення заборгованості) за кредитним договором від 24 жовтня 2008 року № 19, укладеним НБУ і АТ