Постанова
Іменем України
01 липня 2019 року
м. Київ
справа № 161/13332/16-ц
провадження № 61-33516св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Стир Агро-М",
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 квітня 2017 року у складі судді Рудської С. М. та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 26 липня 2017 року у складі колегії суддів: Шевчук Л. Я., Киці С. І., Данилюк В. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Стир Агро-М" (далі - ТОВ "Стир Агро-М", Товариство) про розірвання договорів оренди землі, посилаючись на те, що в 2014 році між її чоловіком ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, та ТОВ "Стир Агро-М" були укладені договори оренди, за якими орендодавець передав у платне користування відповідачу земельні ділянки площею 2,2821 га та 2,4300 га для ведення особистого селянського господарства, які розташовані на території Промінської сільської ради Луцького району Волинської області. На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 29 листопада 2015 року вона як спадкоємець померлого ОСОБА_2 набула право власності на вказані земельні ділянки, які має намір обробляти самостійно. Сторонами договорів оренди були порушені істотні умови зазначених правочинів, а саме: договори укладені на 5 років (до 30 квітня 2019 року), тоді як чинним законодавством передбачено мінімальний строк їх дії не менше 7 років; не зазначене місце розташування земельних ділянок; не визначено розміру орендної плати у грошовій формі. Крім того, Товариство неналежним чином виконувало свої зобов`язання, оскільки сплачувало їй орендну плату з порушенням строків. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила розірвати вказані договори оренди земельних ділянок.
Заперечуючи проти позову, представник відповідача вказав, що відповідно до частини четвертої статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) в редакції, чинній на час укладення договорів оренди землі, строк оренди земельної ділянки не може перевищувати 50 років. Зміни до цієї правової норми, якими передбачено мінімальний строк договору оренди землі 7 років, були внесені у лютому 2015 року. Позивач не зверталася до відповідача з приводу зміни договорів оренди та орендної плати.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 квітня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спірні договори оренди земельних ділянок повністю відповідають нормам чинного законодавства, зокрема в них зазначена дата їх укладання - 12 червня 2014 року, нормативна грошова оцінка землі та розмір орендної плати з урахуванням її щорічної індексації в грошовому еквіваленті. Товариство своєчасно виплатило позивачу як спадкоємцю померлого ОСОБА_2 орендну плату за 2015 рік, що підтверджується видатковими касовими ордерами від 15 грудня 2015 року. У 2016 році ОСОБА_1 не зверталася до ТОВ "Стир Агро-М" за отриманням орендної плати. Таким чином, позивач не надала достатніх доказів на підтвердження обставин порушення істотних умов договорів оренди землі та невиконання відповідачем обов`язку щодо вчасного внесення орендної плати за користування землею.
Ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 26 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 квітня 2017 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У серпні 2017 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 26 липня 2017 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не встановили, за який період Товариством була виплачена орендна плата за видатковими касовими ордерами від 15 грудня 2015 року та не перевірили, чи сплатив відповідач орендну плату за 2014 рік. Місцевий суд не витребував доказів про нормативно-грошову оцінку земельних ділянок та проігнорував заявлене її представником клопотання про витребування з реєстраційної служби договорів оренди землі.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Луцького міськрайонного суду Волинської області.
Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
01 червня 2018 року справу № 161/13332/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно зі статтями 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер спадкодавець позивача ОСОБА_2, якому належали на праві власності земельні ділянкиплощею 2,4300 га та 2,2821 га для ведення особистого селянського господарства, розташовані на території Промінської сільської ради Луцького району Волинської області.
Відповідно до частини першої статті 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.
29 листопада 2015 року приватним нотаріусом Луцького районного округу Волинської області Москвичем В. С. було видано ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом на вказані земельні ділянки.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог та умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з частинами першою, другою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.