П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 червня 2019 року
м. Київ
Справа № 9901/747/18
Провадження № 11-1536заі18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Золотнікова О. С.,
суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10 грудня 2018 року (судді Ханова Р. Ф., Бившева Л. І., Гончарова І. А., Олендер І. Я., Шипуліна Т. М.) у справі № 9901/747/18 за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправним і скасування рішення про рекомендацію судді для переведення та
ВСТАНОВИЛА:
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВККС, у якому просила визнати протиправним і скасувати рішення відповідача від 20 липня 2018 року № 221/пс-18 про рекомендацію судді Вищого господарського суду України ОСОБА_1 для переведення на посаду судді Харківського апеляційного господарського суду.
На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що у 1993 році її було призначено на посаду судді районного суду, а з 2002 року її обрано на посаду судді Вищого господарського суду України безстроково. 20 липня 2018 року ВККС прийняла рішення № 221/пс-18, яким рекомендувала перевести суддю Вищого господарського суду України ОСОБА_1 на посаду судді Харківського апеляційного господарського суду. На переконання позивача, вказане рішення, а також дії Комісії, пов`язані з його прийняттям, є протиправними, призводять до порушення прав і свобод позивача у сфері публічної служби. Зокрема, ВККС не мала підстав надавати рекомендацію про переведення позивача, оскільки Вищий господарський суд України, суддею якого він є, не був ліквідований відповідно до Конституції України; розгляд питання про переведення відбувся з порушенням розумного строку, що призвело до обмеження прав позивача; при прийнятті рішення відповідач діяв без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких було спрямоване рішення.
Ухвалою від 10 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду закрив провадження у справі.
Не погодившись із указаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, на обґрунтування якої зазначила, що, зробивши висновок про те, що оскаржуване рішення ВККС не підлягає самостійному оскарженню до суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду тим самим порушив норми Конституції України, а також положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) і не врахував практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), які є джерелом права та підлягають застосуванню судами України. Суд першої інстанції фактично заперечив право позивача на будь-який доступ до суду, оскільки зазначив, що ця справа взагалі не підлягає розгляду судами України. Дійсно, в оскаржуваній ухвалі суд першої інстанції правильно зазначив, що рішенням Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 23 жовтня 2018 року № 3217/0/15-18 рекомендацію ВККС щодо позивача залишено без розгляду та повернуто Комісії, проте таке рішення не можна вважати забезпеченням контролю, оскільки ним не скасоване рішення ВККС і в ньому не наведено жодних фактів, які б свідчили про задоволення вимог позивача. ВРП ухвалила рішення суто з технічних причин (у рішенні про переведення зазначалася назва суду, який на момент розгляду питання у ВРП був ліквідований, і замість нього розпочав роботу апеляційний суд з іншою назвою) і не надала оцінки рішенню ВККС та способу здійснення нею своїх повноважень. Відсутність оцінки законності дій ВККС у процесі прийняття оскаржуваного рішення від 20 липня 2018 року № 221/пс18 не виключає подальших протиправних дій відповідача, оскільки аналогічні порушення можуть бути допущені і при новому розгляді питання про переведення позивача. З огляду на зазначене ОСОБА_1 просить скасувати оскаржувану ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду та направити справу до цього ж суду для розгляду справи по суті, стягнути судовий збір з відповідача.
Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 січня 2019 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 . і призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами на підставі частини третьої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
14 лютого 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому ВККС зазначила, що предметом позову в цій справі є рішення Комісії про рекомендацію судді Вищого господарського суду України ОСОБА_1. для переведення на посаду судді Харківського апеляційного господарського суду, яке відповідно до статті 101 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII) може бути оскаржене тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією. З огляду на встановлені в цій справі обставини та правове регулювання спірних правовідносин, постановлена судом першої інстанції ухвала від 10 грудня 2018 року відповідає вимогам норм процесуального права щодо законності та обґрунтованості, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду. Отже, підстави для скасування ухвали суду відсутні.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, наведені в апеляційній скарзі, а також у відзиві на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення цієї скарги.
Закриваючи провадження в адміністративній справі, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду керувався тим, що рішення ВККС від 20 липня 2018 року № 221/пс-18, яким суддю Вищого господарського суду України ОСОБА_1. рекомендовано перевести на посаду судді Харківського апеляційного господарського суду, не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки згідно із частиною восьмою статті 101 Закону № 1402-VIII таке рішення може бути оскаржене тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією. Крім того, суд зазначив, що на час розгляду справи між сторонами відсутній спір у розумінні пункту 2 частини першої статті 4 КАС України, відтак немає необхідності роз`яснювати, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, ВККС, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі - КДКП).
Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, ВККС, КДКП визначені у статті 266 КАС України. Правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ, зокрема, щодо: законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, ВККС, КДКП (пункт 2 частини першої); законності актів ВРП, ВККС, КДКП (пункт 3 частини першої).
Згідно із частиною четвертою статті 266 КАС України Верховний Суд за наслідками розгляду справи може: 1) визнати акт Верховної Ради України, Президента України, ВРП, ВККС, КДКП протиправним та нечинним повністю або в окремій його частині, застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу; 2) визнати дії чи бездіяльність Верховної Ради України, Президента України, ВРП, ВККС, КДКП протиправними, зобов`язати Верховну Раду України, Президента України, ВРП, ВККС, КДКП вчинити певні дії; 3) застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у контексті обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
У пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України" ЄСПЛ зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі "Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).