ПОСТАНОВА
Іменем України
26 червня 2019 року
Київ
справа №826/14726/16
адміністративне провадження №К/9901/50193/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Губської О. А.,
суддів: Білак М. В., Калашнікової О. В.,
розглянув у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції справу
за позовом громадянина Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління державної міграційної служби України в м.Києві, про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою громадянина Афганістану ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2017 року, прийняту у складі головуючого судді Шрамка Ю.Т., та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2018 року, прийняту у складі колегії суддів: Пилипенко О. Є. (головуючий), Глущенко Я. Б., Кузьмишиної О. М.
І. Суть спору
1. Громадянка Афганістану ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, в якому просив:
1.1. визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 433-16 від 22.08.2016 року про відмову у визнанні громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
1.2. зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
2. Позов обґрунтовано тим, що рішення ДМС України про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованим, оскільки суб`єктами владних повноважень не було враховано посилання останнього на його побоювання загальнопоширеного насильства та систематичного порушення прав у країні походження - Афганістан.
3. Відповідач позов не визнав, посилаючись на його необґрунтованість.
ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи
4. Громадянин Афганістану ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 16.11.2015 року №403.
5. Із заяви позивача та додаткових поясненнях вбачається, що ОСОБА_1 не має можливості повернутися до країни походження, у зв`язку з тим, що в Афганістані була небезпека для життя заявника (зі слів останнього), тому що батько заявника працював у поліції і його постійно попереджували таліби.
6. Позивач, з Афганістану (м.Кабул) на літаку легально потрапив до Російської Федерації (м. Москва). На територію України потрапив у 2012 році таємно та перебуває нелегально. Процедуру набуття статусу біженця в Україні проходив у 2012 році та отримав відмову. За наданням притулку або статусу біженця в інших країнах не звертався, бо не бажав.
7. 02.02.2016 року спеціалістами Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві складено акт про неявку громадянина Афганістану ОСОБА_1 на співбесіду, запрошення на яку отримано заявником під особистий підпис 04.12.2015 року.
8. 04.07.2016 року спеціалістами Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві складено акт про неявку громадянина Афганістану ОСОБА_1 на співбесіду, запрошення на яку отримано заявником під особистий підпис 16.04.2016 року.
9. 08.08.2016 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в м.Києві підготовано висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану ОСОБА_1 .
10. 22.08.2016 року Державною міграційною службою України прийнято рішення № 433-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану ОСОБА_1 у зв`язку із відсутністю стосовно заявника умов, передбачених п.п. 1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
11. 16.09.2016 року позивачем отримано повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 13.09.2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
12. Позивач вважаючи вказане рішення відповідача протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернулася до суду з даним адміністративним позовом.
ІІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
13. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 08 грудня 2017 року, яку залишено без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2018 року, у задоволенні позову відмовив.
14. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з позицією якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що у позивача відсутні підстави, передбачені п.п.1,13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" для визнання позивача біженцем чи особою, що потребує додаткового захисту, а тому відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі положеннями Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
IV. Провадження в суді касаційної інстанції
15. Позивач подав касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення ним норм процесуального права, просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2018 року і прийняти нову, якою задовольнити позовні вимоги.
16. Скаргу обґрунтовує доводами, аналогічними викладеним у позовній заяві. Зокрема вказує, що суди не дослідили інформацію про ситуацію в країні походження позивача, яка є загальновідомою та не потребує доказування, не звернули увагу на реальні побоювання ОСОБА_1 стати жертвою переслідування у разі його повернення до країни громадської належності.
17. У відзиві на касаційну скаргу відповідач вказує на правомірність прийняття рішень судів попередніх інстанцій через відсутність доведених фактів загрози життю позивача, фізичний цілісності чи свободі в країні її громадського походження. При цьому вказує на перебування позивача на території Російської Федерації до прибуття в Україну, проте останнім не надано пояснень причинам небажання отримання статусу біженця в Російській Федерації, куди він виїхав легально.
V. Релевантні джерела права й акти їх застосування
18. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
19. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
20. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
21. Відповідно до п.4 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
22. Пунктом 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
23. Згідно з пунктом 22 статті 1 Закону № 3671-VІ третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.
24. Відповідно до абзацу 6 частини 1 статті 6 Закону № 3671-VІ не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).