ПОСТАНОВА
Іменем України
25 червня 2019 року
Київ
справа №826/11566/17
адміністративне провадження №К/9901/37920/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Шишова О.О.,
суддів: Дашутіна І.В., Яковенка М.М.,
розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції справу
за позовом громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито
за касаційною скаргою адвоката громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.12.2017, прийняту у складі колегії суддів: Літвінової А.В. (головуючий), Аблова Є.В., Мазур А.С., та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 20.02.2018, постановлену у складі колегії суддів: Безименної Н.В. (головуючий), Аліменка В.О., Бєлової Л.В.
І. Суть спору
1. У вересні 2017 року до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася громадянка Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві (далі - ГУ ДМС України в м. Києві), в якому просила суд:
1.1 визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 30.08.2017 №350-17 про відмову у визнанні громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
1.2 зобов`язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
2. Обгрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 зазначила, що залишила країну походження через загальне насильство та систематичне порушення прав людини, оскільки її країна знаходиться в стані військового конфлікту. Натомість, відповідач під час прийняття оскаржуваного рішення взагалі не поцікавився ситуацією у країні походження позивача.
3. На підставі викладеного, вважає оскаржуване рішення ДМС України від 30.08.2017 № 350-17 неправомірним.
ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи
4. Судами попередніх інстанцій установлено, що громадянка Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 територію країни громадянської належності залишила 28.02.2017, до України прибула з Російської Федерації таємно на автомобілі 22.03.2017, місце перетину кордону України їй невідоме.
5. 11.04.2017 ОСОБА_1 звернулася до ГУ ДМС у м.Києві із заявою-анкетою №45 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначено, що заявниця була змушена залишити країну свого постійного проживання через те, що її країна знаходиться в стані військового конфлікту, а в місті Кабул, де саме вона мешкала, дуже небезпечно. Також, заявниця повідомила, що існує загроза життю та здоров`ю її родини з боку представників угруповання "Талібан".
6. За результатами розгляду даної заяви та вивчення матеріалів особової справи, ГУ ДМС України в м.Києві складено висновок від 03.05.2017 щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийнято наказ від 03.05.2017 №194 "Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 ".
7. Наказом ГУ ДМС України в м.Києві від 03.07.2017 №288 на підставі подання продовжено строк розгляду заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 .
8. Надалі, ГУ ДМС України в м.Києві складено висновок від 02.08.2017 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого Державною міграційною службою України прийнято рішення від 30.08.2017 №350-17 про відмову у визнанні громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
9. Не погоджуючись із вказаним рішенням, уважаючи його протиправним, позивач звернулася з позовом до суду за захистом своїх прав.
ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
10. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 14.12.2017, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 20.02.2018 у задоволенні позову відмовив.
11. Ухвалюючи таке рішення, суди дійшли висновку про правомірність оспорюваного рішення та відсутність умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України від 08.07.2011 № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які б давали підстави визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
IV. Касаційне оскарження
12. Позивач звернулася з касаційною скаргою, у якій посилається на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права та невірної правової оцінки обставин у справі.
13. Свої вимоги мотивує тим, що на позивача неправомірно покладено обов`язок доказування. У цій категорії справ є особливості щодо стандартів доказування, які відрізняються від законодавства України. Позивач надав усі відомості, які він мав в своєму розпорядженні, але міграційні органи неправомірно поклали обов`язок доказування повністю на заявника, стверджуючи, що він не подав інших доказів, крім особистих пояснень.
14. Вважає, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки всім обставинам цієї справи та не досліджували належним чином інформацію по країні-походження позивача.
15. В письмових запереченнях на касаційну скару представник ДМС України зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили обґрунтовані рішення, норми матеріального та процесуального права судами застосовані правильно, обставини спірних правовідносин з`ясовані повно і всебічно. Натомість доводи позивача щодо наявності небезпеки у країні походження ґрунтуються лише на її суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви вірогідність небезпеки в країні громадянської належності позивача.
16. ГУ ДМС України в м.Києві заперечень на касаційну скаргу не надало.
V. Релевантні джерела права й акти їх застосування
17. Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
18. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
19. Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
20. Частиною другою статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
21. Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
22. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
23. Аналізуючи умови, передбачені частиною першою статті 1 Закону № 3671-VI, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
24. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
25. При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.
26. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
27. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
28. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
29. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.
30. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
31. Так, Законом України від 21.10.1999 №1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців.
32. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.