Постанова
Іменем України
12 червня 2019 року
місто Київ
справа № 490/10190/16-ц
провадження № 61-33118св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі - ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, в інтересах якого діють ОСОБА_5 та ОСОБА_6, Виконавчий комітет Миколаївської міської ради,
треті особи: Миколаївська міська рада, Служба у справах дітей Центрального району м. Миколаєва,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва у складі Гуденко О. А. від 02 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2017 року у складі колегії суддів: Данилової О. О., Коломієць В. В., Шаманської Н. О.
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у жовтні 2016 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 , ОСОБА_4, в інтересах якого діяв ОСОБА_5 та ОСОБА_6, Виконавчого комітету Миколаївської міської ради, з урахуванням уточнених вимог просила визнати недійсним правочин - протокол від 05 листопада 2015 року № 1 загальних зборів засновників Товариства з обмеженою відповідальністю "Анттей"
(далі - ТОВ "Анттей") про збільшення статутного капіталу за рахунок внесення майна ОСОБА_2, яке складається з житлового будинку
літ. А-2, загальною площею 151, 0 кв. м, житловою площею 37, 7 кв. м, господарських будівель та споруд, які розташовані на АДРЕСА_1, та земельної ділянки, площею 424, 00 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_1, яка знаходиться за цією ж адресою; визнати недійсним свідоцтво про право власності від 08 грудня 2015 року, серія і номер НОМЕР_2, на зазначену земельну ділянку, індексний номер: 49294043, видане Миколаївським міським управлінням юстиції; визнати недійсним свідоцтво про право власності від 24 листопада 2015 року, НОМЕР_4, на зазначений житловий будинок, індексний номер: 48269738, видане Миколаївським міським управлінням юстиції; витребувати у ОСОБА_4 зазначені земельну ділянку та житловий будинок, передати їх у спільну сумісну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що позивач, ОСОБА_1, з 1986 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 У період шлюбу вони придбали майно, в тому числі земельну ділянку, площею 424, 00 кв. м, та житловий будинок на АДРЕСА_1 . Судовим рішенням за нею визнано право власності на Ѕ частину земельної ділянки та житлового будинку.
Проте, у жовтні 2016 року їй стало відомо, що 15 листопада 2015 року ОСОБА_2 без її згоди передав спірне майно до статутного фонду ТОВ "Анттей". 24 листопада 2015 року та 08 грудня 2015 року товариство отримало свідоцтва про право власності на нерухоме майно.
11 лютого 2016 року ТОВ "Анттей" уклало договір дарування спірного майна на ім`я малолітнього ОСОБА_4, від імені якого діяли його законні представники - батьки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . У квітні 2016 року ТОВ "Анттей" ліквідовано.
Позивач вважає, що оскільки вона письмової згоди на відчуження майна не надавала, отже правочин щодо передання спільного сумісного майна до статутного капіталу товариства є недійсним з врахуванням положень статті 65 СК України та статей 203, 215 ЦК України. З огляду на зазначене, недійсними є свідоцтва про право власності на це майно, видані ТОВ "Анттей", а незаконно відчужене майно підлягає витребуванню з чужого володіння ОСОБА_4, який протиправно зареєстрований його власником на час розгляду справи.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідачі позов не визнали, просили відмовити у його задоволенні внаслідок його необґрунтованості.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 02 червня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що спірне майно придбано у період шлюбу, проте за особисті кошти відповідача, тому це майно не може вважатися об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю ОСОБА_2 . Відповідач передав товариству належне йому майно як вклад до статутного капіталу як його засновник. Таким чином, з моменту передання майна до статутного капіталу товариства воно є власністю самого товариства, зазначене майно подружжя втратило ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Крім того, судом зазначено, що у разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.
Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2017 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 02 червня 2017 року залишено без змін.
Ухвала суду обґрунтовується тим, що, звертаючись до суду з вимогами про визнання недійсним правочину з відчуження ОСОБА_2 . нерухомого майна юридичній особі, ОСОБА_1 посилалась на відсутність її письмової згоди як співвласника всупереч вимогам статті 65 СК України, однак сама по собі відсутність такої згоди не може бути достатньою підставою для визнання договору, укладеного одним з подружжя, недійсним. Крім того, ОСОБА_1 своїми розписками засвідчила відсутність у неї претензій щодо спірного майна. Наявність зазначених розписок стала підставою для державної реєстрації переходу права власності на спірну нерухомість до юридичної особи без додаткового отримання згоди позивача. Крім того, наявність розписок на час передачі нерухомості до статутного фонду ТОВ "Анттей" не може свідчити про те, що юридична особа достеменно знала, що це майно є спільною сумісною власністю подружжя, і сторони діяли недобросовісно. Також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не позбавлена права на отримання грошової компенсації частки вартості земельної ділянки та житлового будинку.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просила скасувати рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 02 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2017 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суди не встановили усіх фактичних обставин справи та не дослідили наявні в матеріалах справи докази, невірно застосували вимоги статей 203, 215 ЦК України та статті 65 СК України. Також зазначає, що суди не звернули уваги на порушення правил державної реєстрації прав на нерухоме майно.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_2 надав суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги з огляду на її необґрунтованість.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 21 лютого 1986 року.
У жовтні 2007 року та квітні 2015 року ОСОБА_1 зверталась з позовами про розірвання шлюбу, які залишено без розгляду.
За період шлюбу на ім`я ОСОБА_2 придбано земельну ділянку, площею 424, 00 кв. м, а також побудовано та зареєстровано право власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 .
05 листопада 2015 року рішенням загальних зборів засновників ТОВ "Анттей" (протокол №1) збільшено статутний капітал товариства за рахунок внесення ОСОБА_2 прав власності на нерухоме майно - земельної ділянки та житлового будинку на АДРЕСА_1 .
24 листопада 2015 року здійснена державна реєстрація права власності за ТОВ "Анттей" на житловий будинок на АДРЕСА_1 та видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, серії НОМЕР_4 .
08 грудня 2015 року здійснена державна реєстрація права власності за ТОВ "Анттей" на земельну ділянку АДРЕСА_1 та видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, серії НОМЕР_2
11 лютого 2016 року ТОВ "Анттей" укладено договір дарування спірних земельної ділянки та житлового будинку на ім`я онука позивача - ОСОБА_4, 2011 року народження, від імені якого діяли його батьки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
У квітні 2016 року ТОВ "Анттей" ліквідовано.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 березня 2016 року здійснено поділ спільне сумісне майно подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1, за якою визнано право власності на Ѕ частину спірної нерухомості.
Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 30 січня 2017 року рішення суду першої інстанції в частині здійснення поділу спірного майна скасовано, у задоволенні вимог ОСОБА_1 про поділ майна подружжя відмовлено.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, якими передбачено право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.