П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 травня 2019 року
м. Київ
Справа № 9901/888/18
Провадження № 11-1417заі18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Золотнікова О. С.,
суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М.,Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П.,Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Яновської О. Г.
розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 16 листопада 2018 року (суддя Бившева Л. І.) у справі № 9901/888/18 за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС), Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправною й нечинною ухвалита
ВСТАНОВИЛА:
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВККС, ВРП, у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність ВККС, ВРП щодо нерозгляду заяви позивача від 25 серпня 2016 року (вхідний № 8вк-7360/16 від 30 серпня 2016 року) протягом розумних строків;
- визнати протиправною та нечинною ухвалу ВРП від 26 вересня 2018 року № 10163/0/18-18.
На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що у період дії Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" він звернувся до ВККС із заявою від 25 серпня 2016 року (зареєстрована за вхідним № 8вк -7360 /16 від 30 серпня 2016 року), в якій просив установити суддів Печерського районного суду міста Києва, які допустили бездіяльність щодо нерозгляду заяви позивача про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, та притягнути цих суддів до дисциплінарної відповідальності. Проте ВККС відповідно до пункту 19 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII "Про Вищу раду правосуддя" (далі - Закон № 1798-VIII) скерувала заяву (скаргу) позивача до ВРП лише 21 лютого 2018 року. ВРП в особі члена цього органу Волковицької Н. О . 26 вересня 2018 року постановила ухвалу № 10163/0/18-18 про залишення заяви (скарги) ОСОБА_1 без розгляду та її повернення, яку позивач отримав засобами поштового зв`язку 12 жовтня 2018 року.
Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 16 листопада 2018 року відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Не погодившись із цим судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що суд першої інстанції позбавив його гарантованого Конституцією України права на звернення до суду за захистом своїх прав чи свобод. На думку скаржника, суд першої інстанції безпідставно послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № П/9901/135/18 з погляду практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Скаржник також указав, що ухвала суду першої інстанції не містить мотивів відмови у відкритті провадження у справі щодо оскарження протиправної бездіяльності ВККС.
У зв`язку з викладеним скаржник просить скасувати ухвалу Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 16 листопада 2018 року та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 18 грудня 2018 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1. та призначила справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників на підставі пункту 1 частини першої та частини третьої статті 311 КАС України, оскільки у справі відсутні клопотання від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю, а характер спірних правовідносин не вимагає участі сторін.
ВККС у відзиві на апеляційну скаргу проситьзалишити її без задоволення з тих підстав, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції ґрунтується на засадах верховенства права, є законною та обґрунтованою.
У відзиві на апеляційну скаргу ВРП заперечує проти вимог скаржника й зазначає, що підстав для оскарження ухвали члена Другої Дисциплінарної палати ВРП від 26 вересня 2018 року № 10163/0/18-18 у судах немає, оскільки адміністративним судом захищається лише фактично порушене право особи, яка перебуває у публічно-правових відносинах з відповідачем, що здійснює владні управлінські функції. У зв`язку з викладеним ВРП просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції - без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, наведені в апеляційній скарзі й відзивах на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 .
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду керувався тим, що ухвала ВРП про залишення без розгляду дисциплінарної скарги на дії суддів і повернення її скаржнику не є рішенням, прийнятим за результатами дисциплінарного провадження; таке рішення не передбачає для позивача наслідків, не породжує і не припиняє його прав та обов`язків, а отже, не порушує його прав. Крім цього, суд першої інстанції зазначив, що протиправною бездіяльністю є зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, що на підставі закону чи іншого нормативно-правового акта належать до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. При цьому для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які обов`язкові до виконання дії фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок суду першої інстанції з таких міркувань.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
У пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України" ЄСПЛ зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі "Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).
Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Згідно із частиною четвертою статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, ВККС, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі - КДКП).