Постанова
Іменем України
06 червня 2019 року
м. Київ
справа № 342/139/16-ц
провадження № 61-21701св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_3 на рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2017 року у складі судді Федів Л. М. та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 26 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Мелінишин Г. П., Василишин Л. В., Томин О. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_4 . Під час оформлення спадщини їй стало відомо, що 17 грудня 2014 року спадкодавець склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Городенківського районного нотаріального округу в Івано-Франківській області ОСОБА_11, за яким заповів усе своє майно своїй хатній робітниці ОСОБА_2 . Вважає, що заповіт вчинено ОСОБА_4 проти його справжньої волі під впливом насильства з боку відповідача. Крім того, на час складання заповіту батько не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, оскільки через хворобу він приймав медикаменти, до складу яких входять наркотичні засоби. Також вказаний правочин є таким, що складений з порушенням вимог щодо його форми, так як у ньому відсутній власноручно написаний спадкодавцем текст про те, що заповіт записано нотаріусом з його слів правильно та прочитано вголос. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати заповіт недійсним.
Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оспорюваний заповіт складений з дотриманням вимог щодо його форми та посвідчення. ОСОБА_1 не надала жодних доказів на підтвердження того, що на момент складання заповіту (17 грудня 2014 року) ОСОБА_4 за своїм психічним станом не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними або вчинив цей правочин проти своєї справжньої волі під впливом насильства.
Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 26 лютого 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2017 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У квітні 2018 року ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_3 подалидо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просили скасувати рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 26 лютого 2018 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити (визнати оспорюваний заповіт недійсним або встановити його нікчемність).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неповно встановили фактичні обставини справи. На час складання заповіту батько позивача за своїм психічним станом не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. У заповіті відсутній рукописний напис щодо його прочитання та складання зі слів спадкодавця, тобто вказаний правочин є таким, що вчинений з порушенням вимог щодо його форми. Крім того, заповіт вчинено ОСОБА_4 проти його справжньої волі під впливом насильства з боку відповідача та приватного нотаріуса, які перебували між собою у злочинній змові.
У червні 2018 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку. Щодо рукописного зазначення спадкодавцем відомостей про те, що заповіт записаний нотаріусом з його слів і ним прочитаний, то ця інформація входить до складу посвідчувального напису і зазначається нотаріусом. В момент складання заповіту ОСОБА_4 усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними, що підтверджено висновком судово-психіатричної експертизи. Заповіт було посвідчено без жодного фізичного чи психічного насильства. Волевиявлення ОСОБА_4 було вільним і повністю відповідало його внутрішній волі. Посилання позивача на те, що приватний нотаріус ОСОБА_11 перебувала з нею у змові, є надуманими і нічим не підтвердженими.
У червні 2018 року ОСОБА_1 подала відповідь на відзив на касаційну скаргу, в якій посилалася на те, що зазначені відповідачем факти є вигаданими та не доводять законність оскаржуваних судових рішень.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 14 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Городенківського районного суду Івано-Франківської області.
24 травня 2018 року справа № 342/139/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Згідно зі статтями 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_4 .
17 грудня 2014 року ОСОБА_4 заповів усе своє майно, де б воно не було та з чого воно б не складалося, і взагалі все те, що належатиме йому на день смерті і на що за законом він буде мати право, ОСОБА_2 Його заповіт посвідчений приватним нотаріусом Городенківського районного нотаріального округу ОСОБА_11
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що оспорюваний заповіт є недійсним, оскільки волевиявлення спадкодавця на час складання заповіту не було вільним, не відповідало його внутрішній волі, ОСОБА_4 не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Вказаний правочин вчинено під впливом насильства і у ньому відсутній рукописний напис її батька щодо прочитання та складання заповіту з його слів.
Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Згідно з частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 16 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення місцевим судом оскаржуваного судового рішення (далі - ЦПК України 2004 року),зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї із сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року. При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі статті 225, частини другої статті 1257 ЦК України суд відповідно до статті 145 ЦПК України 2004 року за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов`язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (постанова Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12).
Висновком посмертної судово-психіатричної експертизи від 15 червня 2017 року № 4/2017 встановлено, що на момент посвідчення заповіту (17 грудня 2014 року) ОСОБА_4 будь-якими психічними розладами не страждав, а тому мав можливість розуміти свої дії та керувати ними. Розчин омнопону (який є наркотичним засобом) ОСОБА_4 вводили по 1 мл 28 листопада та 07 грудня 2014 року, цей препарат не впливав на його стан 17 грудня 2014 року. В медичній документації не вказано жодних симптомів, які б могли свідчити про наявність у підекспертного психічного захворювання.