ПОСТАНОВА
Іменем України
13 червня 2019 року
Київ
справа №815/6663/15
адміністративне провадження №К/9901/17978/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2016 року (судді: Андрухів В.В., Корой С.М., Стефанов С.О.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2016 року (судді: Шляхтицький О.І., Запорожан Д.В., Романішин В.Л.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних- вимог та їх обґрунтування
У листопаді 2015 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач), в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення відповідача № 431-15 від 30 липня 2015 року, яким громадянину Афганістану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених пунктами 1,13 частини першої статті 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 8 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
Позов обґрунтовано тим, що рішення ДМС України про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованим та прийнято без повної оцінки основних елементів заяви про захист у їх співвідношенні з інформацією про країну походження (Афганістан).
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2016 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з позицією якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що у позивача відсутні підстави, передбачені п.п.1,13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" для визнання позивача біженцем чи особою, що потребує додаткового захисту, а тому відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі положеннями Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2016 року і прийняти нову, якою задовольнити позовні вимоги.
Скаргу обґрунтовує доводами, аналогічними викладеним у позовній заяві. Зокрема вказує, що суди не дослідили інформацію про ситуацію в країні походження позивача, яка є загальновідомою та не потребує доказування, не звернули увагу на реальні побоювання ОСОБА_1 стати жертвою переслідування у разі його повернення до країни громадської належності.
При цьому скаржник посилався на статтю 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, відповідно до якої кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу відповідач вказує на правомірність прийняття рішень судів попередніх інстанцій через відсутність доведених фактів загрози життю позивача, фізичний цілісності чи свободі в країні його громадського походження. При цьому вказує на перебування позивача на території Російської Федерації терміном 45 діб до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця. Зазначив, що перебування позивача в третій безпечній країні відповідно до частини двадцять другої статті 1 Закону № 3671-VI за правилами пункту 6 частини першої статті 6 Закону № 3671-VI не може стати підставою для надання позивачу такого статусу або особою, яка потребує додаткового захисту на території України.
Рух касаційної скарги
Суддя-доповідач Вищого адміністративного суду України ухвалою від 25 травня 2017 року поновив позивачу строк на касаційне оскарження рішень суддів попередніх інстанцій та відкрив касаційне провадження на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2016 року.
15 березня 2018 року касаційні скарги передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
За результатом автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: Шарапа В.М. (суддя-доповідач), Бевзенко В.М., Данилевич Н.А.
За результатом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: Загороднюк А.Г. (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Соколова В.М.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянином Афганістану, уродженцем району Аленгар провінції Лагман. За національністю пуштун, за віросповіданням мусульманин-суніт. Рідна мова - пушту, також володіє мовою дарі. За сімейним станом неодружений. Позивач має неповну середню освіту, яку здобув у ліцеї №1 провінції Лагман протягом 2001- 2009 років. Щодо трудової діяльності, в період з 2010 року по 2011 рік працював будівельником у м. Кандагар. Членом жодних політичних, громадських, молодіжних чи військових організацій на батьківщині позивач не був.
На території Афганістану, у провінції Лагман, залишились проживати батько позивача - ОСОБА_2 (70 років), матір - ОСОБА_3 (65 років ) та три брати: ОСОБА_4 (18 років), ОСОБА_6 (15 років), ОСОБА_5 (13 років ).
Позивач 14 серпня 2014 року авіарейсом Кабул (Афганістан) - Баку (Азербайджан) - Москва (Російська Федерація) легально, на підставі національного паспорту та російської візи виїхав з Афганістану.
На території Російської Федерації позивач перебував 45 діб і за захистом не звертався.
1 жовтня 2014 року позивач нелегально перетнув кордон України через Харківську область.
20 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області із заявою № 259 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" ГУ ДМС України в Одеській області прийнято рішення від 29 жовтня 2014 року № 201 про оформлення позивачу документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України № 341-15 від 30 липня 2015 року позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу 4 частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, стосовно якої встановлено відсутність умов, що передбачені пунктами 1,13 частини першої статті 13 вказаного Закону.
Не погоджуючись з таким рішенням суб`єкта владних повноважень, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Релевантні джерела права й акти їх застосування.
Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно з пунктом 22 статті 1 Закону № 3671-VІ третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.