ПОСТАНОВА
Іменем України
14 червня 2019 року
Київ
справа №826/6338/17
адміністративне провадження №К/9901/18197/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Калашнікової О.В.,
суддів: Білак М.В., Губської О.А.,
розглянув у порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 31 липня 2017 року у справі № 826/6338/17 за позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду України, третя особа - Головне управління державної казначейської служби України у м. Києві, про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,
В С Т А Н О В И В:
У травні 2017 року ОСОБА_1 (надалі - ОСОБА_1, позивач, заявник) звернувся до суду з позовом до Верховного Суду України, третя особа - Головне управління державної казначейської служби України у м. Києві, в якому просив:
- визнати неправомірними дії держави України в особі Верховного Суду України в частині примушення позивача до сплати та неповернення сплаченого судового збору;
- зобов`язати державу Україну сплатити через посередництво Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві на користь ОСОБА_1 завдану протиправними діями матеріальну шкоду в сумі 723,73 грн. та компенсацію за завдану моральну шкоду в сумі 20000,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Верховний Суд України невірно застосував положення статті 2 Закону України "Про судовий збір", примушуючи заявника сплатити судовий збір та в подальшому відмовив у задоволенні клопотання про повернення такого збору.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 травня 2017, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 3 липня 2017 року, ОСОБА_1 відмовлено у відкритті провадження у даній справі з посиланням на те, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 31 липня 2017 року (провадження № К/800/26054/17) відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 3 липня 2017 року у зв`язку з необґрунтованістю підстав для скасування чи зміни судових рішень.
27 вересня 2017 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 31 липня 2017 року (провадження № К/800/26054/17), керуючись пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України; в редакції до 15 грудня 2017 року, що діяла на момент подання заяви).
Як на приклад неоднакового правозастосування заявник посилається на ухвалу Верховного Суду України від 15 січня 2004 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 1 березня 2017 року у справі № 757/64235/16-ц.
Заявник вказав, що підставою для звернення до суду із заявою про перегляд стало неоднакове застосування судами норм процесуального права, а саме - різне тлумачення та застосування статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції до 15 грудня 2017 року; надалі - ЦПК України) та статті 3 КАС України (в редакції з 15 грудня 2017 року) судами адміністративної та цивільної юрисдикції. На думку ОСОБА_1, суди касаційної інстанції як цивільної, так і адміністративної юрисдикції неправильно визначили підсудність справи № 826/6338/17, оскільки як адміністративний суд касаційної інстанції, так і цивільний суд касаційної інстанції відмовили йому у відкритті провадження, що створило для нього перешкоди у доступі до правосуддя.
Судами попередніх інстанцій встановлені наступні обставини, що стали підставою для звернення до суду з позовом до Верховного Суду України.
Так, у серпні 2016 року позивач, представляючи інтереси ОСОБА_3, звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2016 року у справі за позовом житлово-будівельного кооперативу "Буревісник-3" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до житлово-будівельного кооперативу "Буревісник - 3" про визнання дій та бездіяльності відповідача протиправними, визнання нечинними рахунків на оплату за житлово-комунальні послуги, відшкодування майнової та моральної шкоди.
Ухвалою Верховного Суду України від 9 вересня 2016 року (провадження № 6-1970ц16) ОСОБА_3 надано строк для усунення недоліку її заяви, а саме - несплата судового збору.
Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року відмовлено у допуску до провадження вищезазначеної справи до Верховного Суду України на підставі статті 360 ЦПК України, у зв`язку із відсутністю підстави для перегляду судового рішення, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України.
ОСОБА_1 звернувся із заявою про повернення судового збору за подання та розгляд Верховним Судом України заяви про перегляд судового рішення.
Ухвалою Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у задоволенні заяви про повернення судового збору відмовлено, оскільки ухвала Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року про відмову у допуску справи до провадження Верховного Суду України не відноситься до переліку судових рішень, визначених у статті 7 Закону України "Про судовий збір", як підстава для повернення сплаченого судового збору. Зазначена ухвала оскарженню не підлягає.
На думку ОСОБА_1, Верховний Суд України безпідставно не повернув судовий збір, а суди помилково ухилились від розгляду справи.
Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 з огляду на наступне.
Статтею 235 КАС України встановлено, що Верховний Суд України переглядає судові рішення в адміністративних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 237 КАС України заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.
У своїй заяві ОСОБА_1 . стверджує про порушення судами касаційної інстанції норм процесуального права щодо визначення підсудності даної справи.
Однак, Верховний Суд, перевіривши матеріали справи, приходить до висновку про відсутність в даному випадку неоднакового застосування норм процесуального права щодо визначення юрисдикції справи з огляду на наступне.
Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 31 липня 2017 року (провадження № К/800/26054/17), про перегляд якого подана заява, відмовляючи у відкриті касаційного провадження та застосовуючи статтю 3 КАС України, прийшов до висновку, що даний спір не є публічно правовим, оскільки позивач оскаржує саме дії судді Верховного Суду України, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства.
В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2017 року у справі № 757/64235/16-ц, які надані заявником для підтвердження неоднакового застосування норм, також позивачу було відмовлено у відкритті касаційного провадження, оскільки заявлені вимоги не можуть бути розглянуті в порядку цивільного судочинства.
На думку заявника, суди касаційної інстанції, невірно застосувавши норми процесуального права, протиправно не дали йому можливості розгляду його позовної заяви, однак дане твердження є хибним.
Статтею 55 Конституції України дійсно встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.