ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 червня 2019 року
м. Київ
Справа № 923/695/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.
за участю секретаря судового засідання Лихошерст І.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фонду державного майна України
на постанову Південно-Західного апеляційного господарського суду від 11.03.2019 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Мишкіна М.А., судді Таран С.В., Філінюк І.Г.)
за позовом Фонду державного майна України
до Дочірнього підприємства "Санаторій "Гопри" Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Приватне акціонерне товариство Лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця"
про усунення перешкод у користуванні державним майном шляхом виселення
за участю:
позивача: Бабій А.Б. (довіреність від 02.01.2019)
третьої особи: Гоцуленко С.В. (адвокат)
ВСТАНОВИВ:
Звернувшись у суд з даним позовом, Фонд державного майна України (далі-позивач), просив виселити Дочірнє підприємство "Санаторій "Гопри" Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (далі-відповідач) з незаконно займаного об`єкта нерухомого майна, а саме: грязелікувальниці, А; поліклініки, Б; столової, В; корпусів 1,2,7,8; будинку культури, Є; адмінбудівлі, Ж; червоного куточка, К; корпусу лікувальної фізкультури, Л; котельної, М; гаражу, П,Т; складу О,У,Х,Ш; трансформаторної, Р; столярного цеху, С; огорожі 1,2,3, що знаходиться за адресою: Херсонська область, м.Гола Пристань, вул .Леніна (Санаторна), 72, (далі-нерухоме майно).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач без достатніх правових підстав займає нерухоме майно чим порушує права позивача, які підлягають захисту в судовому порядку.
Рішенням Господарського суду Херсонської області від 27.11.2018 (суддя Литвинова В.В.), позов задоволено повністю.
Оскарженою постановою Південно-Західного апеляційного господарського суду від 11.03.2019, вказане рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове, яким в позові відмовлено.
У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказану постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позивач обрав неправильний спосіб захисту порушених прав власника, оскільки це суперечить правовим позиціям Верховного Суду, які викладені у постановах від 17.10.2018 у справі № 920/19/18, від 01.03.2018 № 910/2280/17. При цьому позивач вказує на те, що відповідач безпідставно використовує нерухоме майно, чим порушує права позивача, як власника цього майна.
Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.
Із встановлених судами обставин справи вбачається, що позивач є власником нерухомого майна, що підтверджується відповідним Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Судом першої інстанції встановлено, що нерухоме майно займає відповідач без правовстановлюючих документів, що підтверджується актом обстеження державного майна від 21.06.2018 та доданими до нього фотографіями.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, виходив з того, що оскільки власником нерухомого майна є позивач, а у відповідача відсутні документи, які б дозволяли користуватися та займати його, тому він чинить перешкоди позивачу у його користуванні.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове, про відмову в позові, апеляційний суд свій висновок мотивував, тим, що позивачем неправильно обрано спосіб захисту порушених прав власника, що виключає задоволення позову на підставі статті 391 Цивільного кодексу України.
Проте погодитися з такими висновками апеляційного суду не можна з огляду на наступне.
Згідно із частиною першою статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпорядженням своїм майном.
У відповідності до статті 319 цього Кодексу власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. У разі порушення своїх прав власник згідно зі статтею 391 ЦК України має право, зокрема, вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
При цьому положення статті 391 вказаного Кодексу підлягають застосуванню лише в тих випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору.
Подібна правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду України від 27.05.2015 у справі № 6-92цс15, відступати від якої колегія суддів правових підстав не вбачає.
У розумінні приписів наведеної норми право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.
Позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.
Підставою для подання негаторного позову є вчинення іншою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.
Однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову.
Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення іншою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.
Подібна правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 916/23/17, відступати від якої колегія суддів правових підстав не вбачає.
Разом з тим слід зазначити, що частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, до числа яких належать: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
За призначенням способи захисту можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
З урахуванням наведеного завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення, зокрема, захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави, отже, встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, слід зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що ця норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд з прав людини наголосив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, наявності якого вимагає ця стаття, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04. 2005 (заява № 38722/02).