ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М.
15 травня 2019 року
м. Київ
у справі № 372/2904/17-ц (провадження № 14-496цс18) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київській області (далі - ГУ НП в Київській області), Головного управління Державної фіскальної служби в Київській області (далі - ГУ ДФС в Київській області), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Центр надання адміністративних послуг Обухівської районної адміністрації Київської області (далі - Центр), Київська обласна філія державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України (далі - філія ДП «Інформаційний центр») про звільнення майна з-під арешту
за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 13 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 22 травня 2018 року.
Оскаржуваною ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 13 лютого 2018 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду Київської області від 22 травня 2018 року, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції від 03 жовтня 2017 року), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Суди зробили висновок, що вказаний спір підлягає розгляду в порядку кримінального судочинства згідно зі статтею 174 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК України 2012 року).
За наслідками розгляду 15 травня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено. Ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 13 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 22 травня 2018 року скасовано і направлено справу для продовження розгляду.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що спір, який виник між сторонами у справі, підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, після закриття справи не пов`язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин. Вирішення зазначеного питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження.
З таким висновком не погоджуюся та відповідно до статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
У частинах першій і третій статті 2 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року№ 2709-IV«Про міжнародне приватне право». Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Аналогічне положення міститься у статті 3 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.
Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинного ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
У поданому позові ОСОБА_1 просила звільнити з-під арешту належну їй на праві власності земельну ділянку загальною площею 1,6222 га, кадастровий номер НОМЕР_1 , що розташована в селі Романків Обухівського району Київської області.
Посилалася на те, що відпала підстава для накладення арешту на належну їй на праві власності земельну ділянку у зв`язку із закриттям кримінальної справи, в рамках якої накладено арешт на цю земельну ділянку.
Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист цього права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції. Як передбачено зазначеною міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Особам, котрі зазнають порушення цього, як і інших конвенційних прав, статтею 13 Конвенції гарантовано можливість ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. Відсутність у національному законодавстві правової регламентації механізму такого захисту у певній ситуації не може слугувати виправданням відмови у його здійсненні особі, котра потерпає від свавільного втручання у своє право державою в особі компетентних органів. Така відмова становитиме порушення права людини на ефективний засіб юридичного захисту, передбаченого статтею 13 Конвенції.
Гарантії захисту права власності закріплені й у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом.
Недоторканність зазначеного права згідно з пунктом дев`ятим частини першої статті 7 КПК України 2012 року (у редакціях, чинних як на час звернення до суду з позовом, так на час розгляду справи в судах) належить до загальних засад кримінального провадження, зміст якої розкрито у статті 16 цього Кодексу. Згідно з частиною першою наведеної статті (у вказаних редакціях) позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Іншою загальною засадою кримінального провадження відповідно до пункту сімнадцятого частини першої статті 7, частини першої статті 24 КПК України 2012 року (у вказаних редакціях) є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Частина шоста статті 9 КПК України 2012 року (у редакціях, чинних як на час звернення до суду з позовом, так на час розгляду справи в судах) надає можливість застосування аналогії кримінального процесуального права, за якою визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу загальні засади застосовуються й у випадках, коли його положення не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження.
На підставі статті 126 КПК України 1960 року у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин - накладення слідчим арешту на майно позивачки, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладення арешту на майно підлягало скасуванню постановою слідчого, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. У разі закриття кримінальної справи постановою слідчого арешт майна згідно з частиною першою статті 214 КПК України 1960 року підлягав скасуванню на підставі цього ж процесуального рішення.
Вказана вимога щодо скасування арешту при закритті кримінальної справи є імперативною і не залежала від розсуду особи, яка вирішувала питання про закриття кримінальної справи.
Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям чинного КПК України 2012 року (у редакції від 03 жовтня 2017 року), норми якого більш детально регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.
Зокрема, згідно зі статтею 170 КПК України 2012 року (у редакції від 03 жовтня 2017 року) завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Зі змісту частини третьої статті 174 КПК України 2012 року (у редакції від 03 жовтня 2017 року) у разі закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування одночасно з винесенням відповідної постанови прокурор зобов`язаний скасувати арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації.
Цією ж статтею власнику або іншому володільцю майна, які не були присутні при розгляді питання про його арешт, гарантовано право ініціювати скасування відповідного заходу перед слідчим суддею або судом (у разі здійснення судового розгляду справи по суті), якщо в подальшому у застосуванні арешту відпала потреба або його було накладено необґрунтовано. Обмежень щодо стадії процесу, на якій може бути заявлено відповідне клопотання, норми кримінального процесуального закону не містять.
Способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття обов`язкового процесуального рішення про скасування арешту майна одночасно з постановою слідчого про закриття кримінальної справи, винесеної за процедурою КПК України 1960 року, ні нормами цього Кодексу, ні КПК України 2012 року прямо не передбачено.
Водночас після закриття кримінальної справи, коли будь-які законні підстави для арешту майна відпали, продовження дії цього заходу з причин невиконання слідчим законного обов`язку щодо його скасування одночасно з прийняттям рішення про закриття кримінальної справи є свавільним втручанням у право власності особи, яке є об`єктом охорони за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. В означеній ситуації в силу положень статті 13 Конвенції держава зобов`язана забезпечити особі можливість ефективного юридичного захисту порушеного права.
Оскільки арешт майна було накладено у межах кримінальної справи за процедурою, визначеною кримінальним процесуальним законом, спір про право власності на майно між суб`єктами цивільних правовідносин відсутній, питання про скасування арешту підлягає вирішенню в порядку кримінального судочинства. У зв`язку з зазначеним юрисдикція адміністративних судів на відповідні правовідносини не поширюється згідно з частиною третьою статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позов