РІШЕННЯ
Іменем України
27 травня 2019 року
Київ
справа №800/472/17
адміністративне провадження №П/9901/6/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Бучик А.Ю.,
суддів: Берназюка Я.О., Гімона М.М., Желєзного І.В., Мороз Л.Л.,
за участю секретаря судового засідання - Слободян О.М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Вища рада правосуддя,
представник - Русакова І.Г.
розглянувши у судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання незаконним та скасування рішення від 10 жовтня 2017 року № 3219/0/15-17 та зобов`язання вчинити певні дії, -
УСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (надалі по тексту - позивач) звернувся до Вищого адміністративного суду України з адміністративним позовом, в якому просив визнати незаконним та скасувати рішення Вищої ради правосуддя (надалі по тексту - відповідач, ВРП) від 10.10.2017 № 3219/0/15-17 про відмову у внесенні подання Президентові України про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду та зобов`язати Вищу раду правосуддя прийняти рішення про внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду.
В обґрунтування позовних вимог вказав, що оскаржене рішення Вищої ради правосуддя прийняте відповідачем:
- без додержання принципу рівності, гарантованого ст. ст. 21, 24 Конституції України, є свавільним (через протилежне вирішення абсолютно тотожного питання щодо двох інших суддів);
- з порушенням закріплених у ст. 6 Конвенції принципів об`єктивності та справедливості (через фактичне позбавлення/обмеження неправомірними діями та бездіяльністю істотних прав позивача у процесі прийняття рішення);
- без додержання права позивача на повагу до приватного життя, яке гарантоване ст. 8 Конвенції, всупереч принципу верховенства права, закріпленого у ст. 8 Конституції України (через застосування закону, який не відповідає критеріям якості та передбачуваності);
- всупереч вимогам ст. 129-1 Конституції України, ст. 6 Конвенції щодо необхідності додержання принципу правової певності та обов`язковості судових рішень (через свавільне неврахування судових рішень усіх інстанцій, що набрали законної сили, а також відсутності вироку на підтвердження умислу у діях позивача);
- у спосіб та на підставі законодавства, що суперечить положенням ст. ст. 21, 24 Конституції України та ст. 6 Конвенції (через застосування закону, який становить у нерівне положення суддів, призначених безстроково та суддів, що призначені строком на 5 років, зокрема, відсутності строків давнини).
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10.11.2017 відкрито провадження у справі № 800/472/17.
15.12.2017 розпочав роботу Верховний Суд як найвищий суд у системі судоустрою України, відповідно до пункту 7 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" 02.06.2017 № 1402-VIІІ Вищий адміністративний суд України припинив свою діяльність.
Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 № 2147- VIІІ, який набрав чинності 15.12.2017, внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом викладення його в іншій редакції.
Відповідно до підпункту 5 пункту 1 розділу VII Перехідних положень КАС України позовні заяви та апеляційні скарги на судові рішення в адміністративних справах, які подані до Вищого адміністративного суду України як суду першої або апеляційної інстанції та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У зв`язку з початком роботи Верховного Суду матеріали справи № 800/472/17 02.01.2018 передано до Верховного Суду та визначені Єдиною судовою інформаційно-телекомунікаційною системою судді-доповідачу Бучик А.Ю.
18 січня 2018 року на адресу суду надійшла заява позивача про зміну позовних вимог, в якій він просив визнати протиправним та скасувати рішення Вищої ради правосуддя від 10.10.2017 № 3219/0/15-17 про відмову у внесенні подання Президентові України про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду та зобов`язати Вищу раду правосуддя прийняти рішення про внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду.
Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2018 року зупинено провадження у справі № 800/472/17 до одужання ОСОБА_1 .
Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2019 року поновлено провадження в адміністративній справі № 800/472/17 за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання незаконним та скасування рішення від 10.10.2017 №3219/0/15-17.
28 березня 2019 року на адресу Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про зміну позовних вимог, в якій позивач просив визнати протиправним та скасувати рішення Вищої ради правосуддя від 10 жовтня 2017 року № 3219/0/15/17 про відмову у внесенні подання Президентові України про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду та зобов`язати відповідача вирішити питання щодо внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду з урахуванням правової оцінки, наданої у рішенні суду у даній справі.
Позовна заява підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Встановлено, що ОСОБА_1 Указом Президента України від 13 травня 2009 року № 318/2009 призначений на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду строком на п`ять років.
Строк повноважень судді Бєломєстнова О.Ю. закінчився 13 травня 2014 року.
Вища кваліфікаційна комісія суддів України рішенням від 25 лютого 2014 року № 85/бо-14 рекомендувала ОСОБА_1 для обрання на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду безстроково та внесла відповідне подання до Верховної Ради України.
Згідно з пунктом 4 розділу II "прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" Верховна Рада України 28 жовтня 2016 року передала до Вищої ради юстиції подання, документи та рекомендацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про обрання ОСОБА_1 на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду безстроково, які не розглянуто Верховною Радою України.
За результатами попереднього розгляду матеріалів, член Вищої ради правосуддя Маловацький О.В. склав висновок про можливість призначення ОСОБА_1 на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду за результатами розгляду питання Вищою радою правосуддя.
Рішенням Вищої ради правосуддя від 10 жовтня 2017 року № 3219/0/15-17 відмовлено у внесенні подання Президентові України про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду. За результатами голосування: "за внесення подання" - 13, "проти" - 6, "не брали участь в голосуванні" - 0.
Не погоджуючись з наведеним рішенням відповідача від 10 жовтня 2017 року, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів зазначає наступне.
Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням ВРП, яка ухвалює рішення щодо внесення Президентові України такого подання за результатами розгляду рекомендації ВККС, до якої обов`язково додається особова справа (досьє) кандидата на посаду судді (частини перша, друга статті 36 Закону України "Про Вищу раду правосуддя").
За правилами частин третьої та четвертої статті 37 цього Закону рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду вважається ухваленим, якщо за нього проголосувало не менше чотирнадцяти членів ВРП.
Якщо за рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду проголосувало менше чотирнадцяти членів ВРП, вважається, що ВРП ухвалено рішення про відмову у внесенні Президентові України такого подання.
Згідно із частинами дев`ятнадцятою та двадцятою статті 79 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" ВРП може відмовити у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду виключно з таких підстав: 1) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням; 2) порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді.
Підстави, зазначені у пункті 1 цієї частини, ВРП визначає керуючись власною оцінкою обставин, пов`язаних з кандидатом на посаду судді, та його особистих якостей.
У разі відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду ВРП ухвалює вмотивоване рішення, яке може бути оскаржено до Верховного Суду у порядку, встановленому процесуальним законом.
При цьому ВРП може ухвалити рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду відповідно до пункту 1 частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" тільки на підставі обґрунтованих відомостей, які були отримані ВРП в передбаченому законом порядку, якщо: 1) такі відомості не були предметом розгляду ВККС; 2) ВККС не дала належної оцінки таким відомостям у межах процедури кваліфікаційного оцінювання щодо відповідного кандидата (частина четверта статті 37 Закону України "Про Вищу раду правосуддя").
Згідно із частиною двадцять першою статті 79 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати; 2) рішення не підписано членом ВРП, який брав участь у його ухваленні; 3) рішення не містить посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду або мотивів, з яких ВРП прийшла до відповідних висновків.
Разом з тим, розглядаючи адміністративну справу, суд повинен керуватися тим, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).
Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 6 Конвенції встановлено, що справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини "навіть у разі, коли судовий орган, що виносить рішення у спорах щодо "прав та обов`язків цивільного характеру", у певному відношенні не відповідає п. 1 ст. 6 Конвенції, порушення Конвенції не констатується за умови, якщо провадження у вищезазначеному органі "згодом є предметом контролю, здійснюваного судовим органом, що має повну юрисдикцію та насправді забезпечує гарантії п. 1 ст. 6 Конвенції" … У рамках скарги за ст. 6 Конвенції для того, щоб визначити, чи мав суд другої інстанції "повну юрисдикцію" або чи забезпечував "достатність перегляду" для виправлення відсутності незалежності в суді першої інстанції, необхідно врахувати такі фактори, як предмет оскаржуваного рішення, спосіб, в який було винесено рішення, та зміст спору, включаючи бажані та дійсні підстави для оскарження (рішення Європейського суду з прав людини від 09 січня 2013 року у справі "Олександр Волков проти України", п. 123).
Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі "Краска проти Швейцарії" визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
Такі твердження узгоджуються й з обов`язком ВРП мотивувати своє рішення, який закріплений, зокрема, у п. 10.6. її Регламенту, затвердженого рішенням ВРП від 24 січня 2017 року № 52/0/15-17, відповідно до якого в разі відмови у внесенні подання рішення повинне бути вмотивованим, містити посилання на визначені законом підстави, з яких Рада дійшла відповідних висновків.
Рекомендацією Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року № R (80) 2 (далі - Рекомендація R (80) 2) визначено, що під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень.
При цьому, за позицією Європейського суду з прав людини щодо судового контролю за дискреційними адміністративними актами, національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак все ж суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (п. 111 рішення від 31 липня 2008 року у справі "Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки"; п. 44 рішення від 22 листопада 1995 року у справі "Брайєн проти Об`єднаного Королівства"; п. 156-157, 159 рішення від 21 липня 2011 року у справі "Сігма радіо телевіжн лтд проти Кіпру"; п. 47-56 рішення від 02 грудня 2010 року у справі "Путтер проти Болгарії").