П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 травня 2019 року
м. Київ
Справа № 9901/949/18
Провадження № 11-1535заі18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Золотнікова О. С.,
суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 12 грудня 2018 року (суддя Шипуліна Т. М.) у справі № 9901/949/18 за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправною бездіяльності, визнанняпротиправними й нечинними рішеньта
ВСТАНОВИЛА:
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВККС, у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Комісії у зв`язку з ненаданням позивачу рішень за його заявами від 19 вересня 2014 року та 20 квітня 2016 року;
- визнати протиправними та нечинними рішення відповідача від 27 квітня та 24 липня 2016 року за заявою позивача від 24 вересня 2014 року № 8вк-7085/14.
На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що рішення ВККС від 27 квітня та 24 липня 2016 року про відмову у відкритті дисциплінарного провадження за скаргами позивача щодо поведінки суддів є протиправними, оскільки суддя Печерського районного суду міста Києва Бортницька В. В. та судді Апеляційного суду міста Києва Поліщук Н. В., Білич І. М., Кулікова С. В. при розгляді справи № 757/22701/13-ц допустили істотні порушення норм процесуального права, пов`язані з відмовою у доступі до правосуддя, що, на думку позивача, свідчить про порушення ними присяги судді. Крім того, ВККС листом від 08 листопада 2018 року протиправно відмовила позивачу у наданні рішень за його скаргами, оскільки запитувана інформація щодо рішень про відмову у відкритті дисциплінарного провадження є суспільно необхідною, а не службовою.
Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 12 грудня 2018 року відмовив у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправними та нечинними рішень ВККС від 27 квітня та 24 липня 2016 року за заявою позивача від 24 вересня 2014 року № 8вк-7085/14на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а також залишив позов без руху в частині позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльності ВККС у зв`язку з ненаданням позивачу рішень за заявами від 19 вересня 2014 року та 20 квітня 2016 року.
Не погодившись із цим судовим рішенням у частині відмови у відкритті провадження у справі, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що суд першої інстанції позбавив його гарантованого Конституцією України права на звернення до суду за захистом своїх прав чи свобод. На думку скаржника, суд першої інстанції безпідставно послався на висновки Верховного Суду України, викладені у справах № 21-901во08, № 21-211а14, оскільки вони стосуються інших правовідносин, у яких відповідачем була Вища рада правосуддя (далі - ВРП), а не ВККС. Скаржник також указав, що суб`єктивні думки окремих суддів Верховного Суду України у 2008 - 2014 роках не є висновками Верховного Суду України у розумінні частини п`ятої статті 242 КАС України.
У зв`язку з викладеним скаржник просить скасувати ухвалу Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 12 грудня 2018 року в частині відмови у відкритті провадження у справі та направити справу в цій частині до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 22 січня 2019 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначила справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників на підставі пункту 1 частини першої та частини третьої статті 311 КАС України, оскільки у справі відсутні клопотання від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю, а також з урахуванням характеру спірних правовідносин, який не вимагає участі сторін.
На час розгляду справи відповідач відзиву на апеляційну скаргу не надіслав.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в апеляційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1
Відмовляючи у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправними та нечинними рішень ВККС від 27 квітня та 24 липня 2016 року за заявою позивача від 24 вересня 2014 року № 8вк-7085/14, Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду дійшов висновку про те, що право на оскарження рішення ВККС, що здійснює дисциплінарне провадження, мають лише суб`єкти дисциплінарного провадження в порядку, передбаченому Законом України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 2453-VI), який був чинним на час прийняття Комісією рішень за скаргами ОСОБА_1 Громадяни, які не є суб`єктами дисциплінарного провадження щодо суддів, не мають права оскаржувати рішення визначених законом органів (у цьому випадку ВККС) за результатами такого провадження. Право на оскарження рішень Комісії мають тільки судді, щодо яких було ухвалено відповідне рішення, а тому позивач не має права на оскарження рішень ВККС про відмову у відкритті дисциплінарного провадження.
Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
У пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі "Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).
Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.