У Х В А Л А
15 травня 2019 року
м. Київ
Справа № 369/11268/16-ц
Провадження № 14-260цс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С ., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б. , Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду
цивільної справи за позовом Публічного акціонерного товариства "Банк Фамільний" (далі - ПАТ "Банк Фамільний") до ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Парфеньонок Тетяна Євгенівна, про визнання договору дарування недійсним,
за касаційною скаргою ОСОБА_10 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року у складі судді Ковальчук Л. М. та постанову Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року у складі колегії суддів Кулішенка Ю. М., Ігнатченко Н. В., Сушко Л. М., та
УСТАНОВИЛА:
У листопаді 2016 року ПАТ "Банк Фамільний" звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 19 червня 2012 року ОСОБА_10 визнано винним у вчиненні злочину та визначено розмір нанесених збитків. 02 листопада 2012 року суд видав виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_10 на користь ПАТ "Банк Фамільний" боргу в розмірі 580 849,84 грн, а 19 листопада 2012 року державна виконавча служба відкрила виконавче провадження № 35289688.
Не дивлячись на це, 27 грудня 2012 року ОСОБА_10 уклав договори дарування зі своїми дітьми: ОСОБА_12 та ОСОБА_11, і передав безоплатно у власність обдаровуваним по 1/2 частини будинковолодіння і земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .
Відчужуючи нерухоме майно на користь своїх дітей, ОСОБА_10 знав про судове рішення про стягнення з нього боргу на користь позивача, а отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно.
Посилаючись на викладене, позивач просив визнати договори дарування недійсними з підстав їх фіктивності.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року позов ПАТ "Банк Фамільний" задоволено. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,0933 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, укладений 27 грудня 2012 року ОСОБА_10 із ОСОБА_11, ОСОБА_12 Визнано недійсним договір дарування будинковолодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, укладений 27 грудня 2012 року ОСОБА_10 із ОСОБА_11, ОСОБА_12 Вирішено питання щодо судового збору.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що відповідач ОСОБА_10, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно на користь своїх дітей, знав про вирок суду, що набрав законної сили, яким стягнуто з нього на користь позивача суму боргу, а тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку невиконання вироку суду.
Постановою Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_10 залишено без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та вважав відсутніми підстави для скасування рішення суду.
У травні 2018 року ОСОБА_10 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, які просив скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не довів жодних правових підстав для виникнення у нього цивільних прав щодо об`єкта дарування - будинку АДРЕСА_1, та не надав суду жодних доказів того, що при укладенні оспорюваних договорів дарування були порушені його права чи інтереси. На момент укладення оспорюваних договорів ОСОБА_10 був єдиним власником будинку і мав право розпоряджатися ним на власний розсуд. Будинок не мав жодних обтяжень права власності, не перебував ні під арештом, ні під заставою. Позивач не довів, що договори дарування є фіктивними.
Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 11 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частини третю, п`яту статті 403 ЦПК України, відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду, крім того, вважає, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах, від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.
При цьому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що в указаних постановах Верховний Суд України здійснив розширювальне тлумачення статті 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) і кваліфікував договір, укладений з метою уникнути виконання грошового зобов`язання, як фіктивний.
Однак, на думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, такий підхід навряд чи охоплює усі можливі ситуації, а особливо ті, коли договір був виконаний. При фіктивному правочині має бути відсутнім намір створити правові наслідки на момент його вчинення і неможливе виникнення будь-яких майнових наслідків (передача майна), оскільки такий правочин не може їх породжувати.
Зокрема, матеріали справи не містять наданих позивачем доказів вчинення фіктивного правочину з обох сторін та на підтвердження умислу відповідачів на укладення договору дарування без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися, оскільки реєстрація права власності на спірний будинок та земельну ділянку за ОСОБА_12 та ОСОБА_11 свідчить про реальність настання правових наслідків правочину. На час укладення правочинів нерухоме майно під будь-якою забороною не перебувало, в рамках виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду про стягнення боргу жодних обтяжень на спірне майно державним виконавцем накладено не було. Судові рішення ґрунтуються на висновку про фіктивність укладених договорів дарування тільки з огляду на те, що вироком суду з відповідача стягнуто грошові кошти на відшкодування боргу і він відчужив майно на користь близьких родичів. Проте всі ці дії не є підставою для висновку про фіктивність правочинів у розумінні положень статті 234 ЦК України.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновок, що не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).