ПОСТАНОВА
Іменем України
16 травня 2019 року
Київ
справа №2а/0470/457/12
адміністративне провадження №К/9901/21666/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд): судді-доповідача - Бевзенка В.М., суддів: Данилевич Н.А., Шарапи В.М., розглянувши в порядку письмового провадження справу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської міжрайонної державної податкової інспекції Дніпропетровської області про зобов`язання вчинити певні дії,-
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив зобов`язати Дніпропетровську міжрайонну державну податкову інспекцію Дніпропетровської області здійснити нарахування виплату компенсації за роботу у понаднормовий час, святкові та вихідні дні за період з січня 2009 року по грудень 2010 року.
Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 січня 2012 року у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2012 року постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 січня 2012 року скасовано, а позов залишено без розгляду.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2016 року ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2012 року залишено без змін.
Вищий адміністративний суд України мотивував своє рішення тим, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. В справі, що розглядається днем фактичного розрахунку є день звільнення позивача - 22 грудня 2010 року. Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. Остаточний розрахунок із позивачем був проведений у грудні 2010 року, а звернувся він до суду із зазначеним позовом лише у січні 2012 року, з пропуском тримісячного строку звернення до суду, передбаченого частиною першою статті 233 Кодексу законів про працю України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - КЗпП).
Не погоджуючись з ухвалою Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2016 року ОСОБА_1 подав заяву про її перегляд Верховним Судом України, посилаючись на наявність підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній до 15 грудня 2017 року, далі - КАС України).
У вказаній заяві, позивач просив скасувати рішення суду касаційної та апеляційної інстанцій та задовольнити позов.
На підтвердження наведених у заяві доводів ОСОБА_1 надав ухвали Вищого адміністративного суду України від 7 квітня 2015 року, Вищого спеціалізованого суду України від 25 лютого 2015 року висновки яких, на його думку, підтверджують неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 233 КЗпП, статей 99, 100 КАС України у подібних правовідносинах.
Ухвалою Верховного Суду України від 10 квітня 2017 року відкрито провадження у справі.
У зв`язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпунктів 1, 7 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України матеріали заяви передано до Верховного Суду.
За правилами пунктів 1, 2 частини першої статті 237 КАС України підставами для перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.
Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач проходив службу в органах податкової міліції та був звільнений згідно наказу в.о. голови Державної податкової адміністрації у Дніпропетровській області від 22 грудня 2010 року №699-о за пунктом 65 "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114 (за віком).
У лютому 2011 року позивач звернувся з заявою до відповідача про перерахунок та виплату компенсації за роботу у понаднормовий час, святкові та вихідні дні за період з січня 2009 року по грудень 2010 року в кількості 1120,5 годин.
Листом від 3 березня 2011 року № 4783/6/26-01 відповідач відмовив у здійснені такого перерахунку.
Як вбачається зі змісту рішення, яке переглядається, суд касаційної інстанції, посилаючись на частину першу статті 233 КЗпП, дійшов висновку, що для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. Позивач звернувся з позовом до суду у січні 2012 року, тобто з пропуском тримісячного строку звернення до суду, передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП, оскільки остаточний розрахунок із позивачем був проведений у грудні 2010 року.
Натомість в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 07 квітня 2015, наданого для порівняння, суд касаційної інстанції не погодився з висновками суду апеляційної інстанції, який скасував постанову суду першої інстанції та залишив позовну заяву без розгляду у зв`язку з пропуском строк звернення до суду, встановленого статтею 99 КАС України. Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що дія частини другої статті 233 КЗпП на вказані правовідносини не поширюється, оскільки вона регулює відносини з приводу неодержання частини заробітної плати, яка нарахована, але не виплачена.
Перевіривши наведені у заяві доводи, Суд дійшов висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.