ПОСТАНОВА
Іменем України
15 травня 2019 року
м. Київ
справа №815/7245/16
адміністративне провадження №К/9901/17461/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Желтобрюх І.Л.,
суддів: Білоуса О.В., Стрелець Т.Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21.02.2017 (суддя Свида Л.І.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 24.05.2017 (колегія суддів у складі: Джабурія О.В., Вербицької Н.В., Крусяна А.В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській (далі - відповідач, ГУ ДМС України в Одеській області) про визнання протиправним та скасування наказу № 228 від 29.11.2016 та зобов`язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 21.02.2017, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 24.05.2017, позов задоволено.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Афганістану, уродженцем пров. Гельманд м. Лашкаргах, за національністю - таджик, за віросповіданням - мусульманин-суніт, рідна мова дарі, володіє мовами пушту, узбецькою, англійською, освіта неповна середня, у період 2013-2015 років працював водієм на військовій базі "Піарті" компанія "Пролог" у пров. Гельманд м. Лашкаргах, за сімейним станом - неодружений.
25.09.2016 позивач виїхав з Афганістану літаком авіарейсом Кабул (Афганістан) - Москва (РФ), маючи відповідну візу. На території Російської Федерації позивач перебував протягом трьох діб, після чого 25.10.2016 нелегально на автомобілі прибув до м. Києва, згодом на автобусі з м. Києва прибув до м. Одеса.
Причиною виїзду з країни громадянської належності позивач вказував існування загрози його життю та здоров`ю через роботу у період з кінця 2013 року по 2015 рік на військовій базі "Піарті" в іноземній компанії "Пролог", яка розташована в Афганістані (м. Лашкаргах). Також, зазначав, що він почав отримувати погрози від представників радикального руху "Талібан" через свою професійну діяльність. Двох його знайомих, які з ним працювали, схопили члени вищевказаного угрупування та через деякий час їх знайшли мертвими.
18.11.2016 ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою № 223 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на вищевказані обставини .
29.11.2016 відповідачем, на підставі пункту 6 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", складений висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом заступника начальника ГУ ДМС України в Одеській області від 29.11.2916 № 228, відповідно до статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно громадянина Афганістану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
12.12.2016 позивач отримав повідомлення № 5/1-453 від 29.11.2016 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивач обґрунтував наявність загрози його здоров`ю та життю в країні походження, його заява не є очевидно необґрунтованою, не носить характер зловживань, оскільки він вперше звернувся із такою заявою та без зволікань. Доказів, які свідчать про розгляд заяви щодо надання раніше позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту до суду не надано. Крім того, суди дійшли висновку, що відповідач, приймаючи рішення, в якому зазначено про відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", фактично вирішив заяву по суті без оформлення документів для вирішення цього питання.
Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій відповідач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування вимог касаційної скарги вказує на те, що спірним наказом уповноважена посадова особа територіального органу ДМС здійснила перевірку наявності підстав, за яких позивачу може бути відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснювалась з урахуванням оновленої інформації по країні походження позивача на момент подачі заяви. Судами попередніх інстанцій не взято до уваги зазначене, що свідчить про неповне з`ясування обставин справи. Наголошує, що надані позивачем відомості дають можливість стверджувати, що до управління міграційної служби він звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Крім того, відповідач вказує на те, що суд не може приймати рішення про накладення обов`язку на міграційну службу діяти всупереч законодавству України, а саме: прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відзиву на касаційну скаргу до суду не надходило.
Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.
Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, регламентовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
За змістом частини шостої статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН) видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992 р.), згідно з яким процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.