ПОСТАНОВА
Іменем України
15 травня 2019 року
м. Київ
справа №816/25/17
адміністративне провадження №К/9901/21084/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючої судді - Желтобрюх І.Л.,
суддів: Білоуса О.В., Стрелець Т.Г.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.05.2017 (колегія суддів у складі: Мінаєвої О.М., Донець Л.О., Макаренко Я.М.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області, про скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), де третя особа - Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (далі - УДМС України в Полтавській області) про скасування рішення від 30.11.2016 № 595-16 та зобов`язання повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 01.03.2017 адміністративний позов задоволено.
Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.05.2017 скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Сирійської Арабської Республіки, народився в Сирії в місті Хомс, за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин-алавіт, одружений з 2010 року на громадянці України, має сина.
13.07.2016 позивач звернувся до УДМС України в Полтавській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням ДМС України від 30.11.2016 № 595-16 позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу 5 частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
13.12.2016 позивач отримав повідомлення УДМС України в Полтавській області за №10 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з якими Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" пов`язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.
Натомість, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав до скасування рішення суду першої інстанції та відмови в задоволенні позовних вимог. Рішення вмотивовано тим, що хоча інформація по країні походження позивача свідчить про факт збройного конфлікту в Сирії, але заявник не надав інформації, яка б підтверджувала реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності. На момент звернення із заявою про отримання притулку в Україні, місто Хомс не належало до території, де ведуться бойові дії. Позивач не надав правдоподібних свідчень, щоб довести, що небезпека загрожує безпосередньо йому та його близьким. Крім того, несвоєчасне його звернення за захистом в Україні свідчить про відсутність у нього реальних побоювань зазнати переслідування на батьківщині. Отже, суд дійшов висновку, що у разі повернення до країни свого походження, життю, безпеці чи свободі позивача не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, а тому позивач не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції позивач звернувся з касаційною скаргою, у якій просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції, та залишити в силі рішення суду першої інстанції. В обґрунтування вимог касаційної скарги посилається на те, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що УДМС України в Полтавській області не було вжито заходів щодо отримання об`єктивної, повноцінної та всебічної інформації про ситуацію, яка склалася в країні походження позивача. В свою чергу, суд апеляційної інстанції дав неправильну оцінку наданим ним доказам, не дослідив усі обставини справи.
Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.05.2017 без змін як законну й обґрунтовану, а касаційну скаргу позивача - без задоволення.
Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення вимог касаційної скарги, з огляду на наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, регламентовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
За змістом частини першої статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Отже, під час вирішення питання щодо надання статусу біженця необхідно враховувати конвенційні підстави. При цьому немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН) видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992 р.), згідно з яким процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Частиною другою статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана, зокрема, подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.