ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М., Лященко Н. П.
24 квітня 2019 року
м. Київ
у справі № 761/2505/18 (провадження № 14-24цс19) за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський» Волков Олександр Юрійович (далі - уповноважена особа Фонду, ПАТ «Банк Михайлівський» відповідно), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про визнання права на отримання гарантованої суми відшкодування за вкладом, скасування рішення про визнання правочину нікчемним
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 17 травня 2018 року у складі судді Піхур О. В. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 21 червня 2018 року у складі колегії суддів Борисової О. В., Ратнікової В. М., Левенця Б. Б.
Оскаржуваною ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 17 травня 2018 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 21 червня 2018 року, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки справа має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
За наслідками розгляду 24 квітня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 17 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 21 червня 2018 року в частині закриття провадження у справі стосовно позовних вимог про скасування рішення уповноваженої особи Фонду, за яким встановлено нікчемність правочинів - змінено, викладено мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 17 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 21 червня 2018 року залишено без змін.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що встановлена правова наказу (повідомлення про нікчемність договору банківського вкладу) унеможливлює здійснення судового розгляду вимог про визнання протиправними дій уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемним правочину за договором банківського вкладу (депозиту), відтак не може бути розглянута у судовому порядку (у тому числі в адміністративних, цивільних, господарських судах), а тому провадження у цій частині адміністративної справи підлягає закриттю. Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
З таким висновком не погоджуємося та висловлюємо окрему думку відповідно до статті 35 ЦПК України.
Зокрема, не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду щодо визначення правової природи рішення уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочину.
Правовідносини між позивачем та ПАТ «Банк Михайлівський» виникли з договору банківського вкладу.
Оскільки у ПАТ «Банк Михайлівський» з 23 травня 2016 року запроваджено тимчасову адміністрацію, повноваження тимчасового адміністратора банку делеговано уповноваженій особі Фонду, тому на спірні правовідносини поширюється дія Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI).
Звертаючись до суду з цим позовом, позивач просив скасувати рішення уповноваженої особи Фонду, за яким встановлено нікчемність правочину та зобов`язати уповноважену особу Фонду подати до Фонду зміни та доповнення переліку рахунків, за якими вкладник є право на відшкодування за вкладами за рахунок коштів Фонду.
Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
При зверненні до практики ЄСПЛ (справа «Марченко М. В. проти України», заява № 63520/04) у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя, можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; мова повинна йти про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.
У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (заява № 48778/99, пункт 25, ЄСПЛ 2002-ІІ).
Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп вбачається, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.
Відмова суду у прийнятті позовних