ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 квітня 2019 року
м. Київ
Справа № 320/948/18
Провадження № 14-567цс18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача СитнікО. М.,
суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_3,
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3
на ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 12 лютого 2018 року у складі судді Міщенко Т. М. та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2018 року у складі колегії суддів Бєлки В. Ю., Онищенко Е. А., Воробйової А. І.
у справі за заявою ОСОБА_3, про встановлення факту, що має юридичне значення, та
УСТАНОВИЛА:
Короткий зміст заяви
У лютому 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме порушення його права на захист під час розгляду кримінальної справи у суді касаційної інстанції.
Заяву обґрунтовано тим, що вироком Апеляційного суду Запорізької області від 25 березня 2004 року його засуджено до довічного позбавлення волі. Цей вирок він оскаржив у касаційному порядку.
ОСОБА_3 вказував, що у касаційній скарзі він також просив забезпечити його право на належний захист шляхом надання послуг професійного адвоката, однак судом касаційної інстанції двічі (червень та листопад 2004 року) йому було відмовлено, у зв'язку із чим 23 грудня 2004 року під час розгляду касаційної скарги він змушений був захищати себе сам.
Посилаючись на вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) вважав, що мав право користуватися послугами захисника призначеного йому безкоштовно під час судового розгляду справи. Незабезпечення права на захист є порушенням законодавства в суді касаційної інстанції, тому ОСОБА_3 просив заяву задовольнити.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 12 лютого 2018 року відмовлено у відкритті провадження у справі.
Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2018 року ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 12 лютого 2018 року залишено без змін.
Суди попередніх інстанцій керувалися тим, що порядок забезпечення права підсудного на захист передбачений Кримінально-процесуальним кодексом України 1960 року (далі - КПК 1960 року), чинним на момент розгляду кримінальної справи по обвинуваченню ОСОБА_3, яким встановлення підстав для призначення чи відмови у призначенні захисника віднесено до компетенції суду під час розгляду кримінальної справи, а тому правові підстави для відкриття провадження у справі відсутні, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У травні 2018 року ОСОБА_3 звернувся із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати ухвалу суду першої інстанції, постанову апеляційного суду та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційну скаргу мотивовано тим, що ухвали судів попередніх інстанцій прийняті з порушенням вимог статей 15, 16 Цивільного кодексу України, оскільки розгляд справ про встановлення фактів порушення конституційних прав, а в даному випадку - права на захист, віднесено до цивільної юрисдикції, що відповідає частині першій статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з огляду на наявність юридичних наслідків.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 07 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 21 листопада 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
ВеликаПалата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена частково з огляду на таке.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» 02 червня 2016 року№ 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII) суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Суди встановили, що 25 березня 2004 року вироком Апеляційного суду Запорізької області заявника засуджено за пунктами 1, 2, 6, 12 частини другої статті 115, частини четвертої статті 187, статті 304 та статті 70 Кримінального кодексу України (далі - КК України) до покарання у виді довічного позбавлення волі.
Під час перегляду в касаційному порядку кримінальної справи по обвинуваченню ОСОБА_3, Верховний Суд України йому відмовив у призначенні захисника та в судовому засіданні, що відбулося 23 грудня 2004 року, останній захищався самостійно.
Вважаючи порушеним своє право на захист у суді касаційної інстанції, ОСОБА_3 звернувся до суду із вказаною заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження -це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про: 1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; 2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; 3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; 4) усиновлення; 5) встановлення фактів, що мають юридичне значення; 6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі; 7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; 8) визнання спадщини відумерлою; 9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; 10) примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; 11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.
Частинами першою та другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
Можна зробити висновок, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.
При вирішенні питання про прийняття заяви про вст