П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
9 квітня 2019 року
м. Київ
Справа № 9901/611/18
Провадження № 11-747заі18
ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
головуючого судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
за участю:
секретаря судового засідання Ключник А. Ю.,
позивача ОСОБА_3,
представника позивача - ОСОБА_4,
представника відповідача - Пантюхової Людмили Робертівни,
розглянула в судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 8 червня 2018 року (суддя Олендер І. Я.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_3 до Президента України про визнання протиправним та скасування Указу Президента України від 20 грудня 2017 року № 449/2017 «Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів» (далі - Указ),
УСТАНОВИЛА:
У червні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з позовом, у якому заявив вимогу про визнання протиправним та нечинним Указу з підстав його невідповідності положенням статей 9, 19 та 55 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 14 листопада 1950 року (далі - Конвенція), статті 19 та пункту 3 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VІІІ), статті 19 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VІІІ «Про Вищу раду правосуддя», статті 81 Цивільного кодексу України, статті 16 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-ІV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», статті 17 Закону України від 23 лютого 2003 року № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», статті 34 Кримінального процесуального кодексу України, пунктів 7, 10 Указу Президента від 19 лютого 2002 року № 155/2002 «Про порядок організації та здійснення контролю за виконанням указів, розпоряджень і доручень Президента України».
Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 8 червня 2018 року відмовив у відкритті провадження у цій справі.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд виходив з того, що Президент України, видаючи укази про ліквідацію та утворення судів, не виконував владних управлінських функцій, а реалізовував свої конституційні повноваження щодо визначення судоустрою, тому суд дійшов висновку про те, що юрисдикція адміністративних судів, зокрема Верховного Суду як суду першої інстанції, не поширюється на спори про визнання незаконними таких указів Президента України. Невідповідність указів Президента України нормам Конституції України може бути підставою для прийняття Конституційним Судом України рішення щодо їх неконституційності, що також указує на неможливість розгляду таких справ у порядку адміністративного судочинства.
За таких обставин, суд керуючись пунктом 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), відмовив у відкритті провадження та роз'яснив ОСОБА_3, що офіційне тлумачення Конституції України, зокрема в частині повноважень Президента України видавати укази про ліквідацію та утворення судів, як і вирішення питання про їх відповідність закону, відповідність іншого правового акта (їх окремих положень) стосовно обсягу повноважень Президента України нормам Конституції України є повноваженням Конституційного Суду України.
Не погодившись із цим рішенням з підстави порушення судом норм процесуального права та невідповідності висновків суду обставинам справи, ОСОБА_3 подав до ВеликоїПалати Верховного Суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 8 червня 2018 року,а справу направити до суду першої інстанції для розгляду.
Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_3 зазначає, що укази Президента України не віднесені до актів, що є об'єктом виключно судового конституційного контролю. Тому вважає, що суд, відмовивши у відкритті провадження у справі, порушив вимоги статті 170 КАС.
ОСОБА_3 також стверджує, що висновки суду про те, що позивач ставив питання про перевірку Указу на предмет відповідності його статтям 9 та 55 Конституції України, не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки цими нормами він обґрунтовував, яким чином Указ порушує його права. Стверджує, що недотримання вимог законодавчої техніки, що призвело до постановлення рішення про створення юридичної особи публічного права у невизначеному майбутньому не є предметом конституційного судового контролю.
Крім того, скаржник вважає, що суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, відмовивши у відкритті провадження у справі, відмовив йому в доступі до правосуддя для захисту порушених прав.
У судовому засіданні, яке відбулося в режимі відеоконференції, позивач підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити з наведених у ній мотивів.
Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_3, представників позивача та відповідача, дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржуване судове рішення і не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які б призвели до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати.
Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.
Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів визначені у статті 266 КАС. Правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ, зокрема, щодо: законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України (пункт 1 частини першої); законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (пункт 2 частини першої).
Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 53 рішення від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні й конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Основного Закону України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист (пункт 4.1 мотивувальної частини вказаного Рішення).
За змістом частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушення права, за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за