Постанова
Іменем України
24 квітня 2019 року
м. Київ
справа № 301/1916/16-ц
провадження № 61-1973св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О.,
учасники справи:
позивач - Хустська місцева прокуратура в інтересах держави в особі Відділу освіти Іршавської районної державної адміністрації,
відповідачі: Ільницька сільська рада Іршавського району Закарпатської області, ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 24 березня 2017 року у складі судді Даруди І. А. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 21 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Собослой Г. Г., Фазикош Г. В., Готри Т. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У вересні 2016 року Хустська місцева прокуратура в інтересах держави в особі Відділу освіти Іршавської районної державної адміністрації(далі - Хустська місцева прокуратура) звернулася до суду з позовом до Ільницької сільської ради Іршавського району Закарпатської області (далі - Ільницька сільська рада), ОСОБА_1 про визнання недійсним договору оренди індивідуально визначеного нежитлового приміщення, посилаючись на те, що 22 вересня 2010 року між Ільницькою сільською радою та фізичною особою-підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_1 було укладено договір оренди індивідуально визначеного нежитлового приміщення, за яким орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне володіння та користування частину складських приміщень дошкільного навчального закладу № 3 Ільницької сільської ради (далі - ДНЗ № 3) площею 31,6 кв. м по АДРЕСА_1 під майстерню з метою надання послуг населенню, строком до 22 вересня 2020 року. 20 січня 2015 року ОСОБА_1 припинив здійснювати підприємницьку діяльність. Рішенням другої сесії сьомого скликання Ільницької сільської ради від 24 грудня 2015 року № 18 Відділу освіти Іршавської районної державної адміністрації передано в оперативне управління майно, що належить до комунальної власності територіальної громади села Ільниця, строком на 1 (один) рік з 01 січня по 21 грудня 2016 року, в тому числі будівлі ДНЗ № 3. Враховуючи викладене, на підставі статей 28, 29, 63 Закону України "Про освіту", статей 11, 16 Закону України "Про дошкільну освіту", частини другої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) Хустська місцева прокуратура просила: визнати недійним вищевказаний договір оренди індивідуально визначеного нежитлового приміщення; зобовʼязати ОСОБА_1 повернути складське приміщення площею 31,6 кв. м, яке є предметом договору оренди від 22 вересня 2010 року, його власнику - Ільницькій сільській раді.
Рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 24 березня 2017 року позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди індивідуально визначеного нежитлового приміщення від 22 вересня 2010 року, укладений між Ільницькою сільською радою та ОСОБА_1, щодо надання у строкове платне користування та володіння частини складських приміщень ДНЗ № 3 площею 31,6 кв. м за адресою: вулиця Радянська, 18, село Ільниця, Іршавський район, Закарпатська область. Зобовʼязано ОСОБА_1 повернути складське приміщення площею 31,6 м. кв, яке є предметом договору оренди від 22 вересня 2010 року, його власнику - Ільницькій сільській раді. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що нежитлові приміщення ДНЗ № 3 були передані відповідачу в оренду для здійснення діяльності, не повʼязаної з навчально-виховним процесом, тобто з порушенням вимог статей 28, 29, 63 Закону України "Про освіту", статей 11, 16 Закону України "Про дошкільну освіту", у звʼязку з чим договір оренди підлягає визнанню недійсним із зобовʼязанням ОСОБА_1 повернути орендоване майно власнику. Оскільки оспорюваний правочин було укладено 22 вересня 2010 року строком на 10 років, тобто до 2020 року, то позовну давність слід обчислювати з часу закінчення строку дії договору.
Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 21 вересня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 відхилено.Рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 24 березня 2017 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У грудні 2017 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 24 березня 2017 рокута ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 21 вересня 2017 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову у звʼязку з пропуском позовної давності.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що позивачем не визначено ціну позову. Повноваження прокурора Іршавського відділу Хустської місцевої прокуратури повинні бути підтверджені відповідною довіреністю. Відділ освіти Іршавської районної державної адміністрації не є власником спірного майна. Суди попередніх інстанцій неповно зʼясували обставини справи, у звʼязку з чим дійшли помилкового висновку про не пропущення позивачем позовної давності.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі.
15 травня 2018 року справа № 301/1916/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 213 Цивільного процесуального кодексу Українивід 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зʼясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року).
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення у повній мірі не відповідають.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пʼятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою-пʼятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що повʼязані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобовʼязана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Судами встановлено, що 22 вересня 2010 року між Ільницькою сільською радою як орендодавцем та ФОП ОСОБА_1 як орендарем було укладено договір оренди індивідуально визначеного нежитлового приміщення, за яким орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне володіння та користування частину складських приміщень ДНЗ № 3площею 31,6 кв. м за адресою: вулиця Радянська, 18, село Ільниця, Іршавський район, Закарпатська область.
Згідно з пунктами 1, 9.1 вказаного договору майно передається в оренду під майстерню з надання послуг населенню. Термін дії договору встановлюється з 22 вересня 2010 року до 22 вересня 2020 року включно.
Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 09 серпня 2016 року № НОМЕР_1 підтверджується, що 20 січня 2015 року ОСОБА_1 припинено здійснення підприємницької діяльності.
Частиною третьою статті 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" передбачено, що фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.
Відповідно до статті 52 ЦК України фізична особа-підприємець відповідає за зобовʼязаннями, повʼязаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Таким чином, у разі виключення фізичної особи-підприємця з реєстру її зобовʼязання не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою.
Станом на 22 серпня 2016 року ОСОБА_1 продовжував використовувати нежитлове приміщення ДНЗ № 3 з метою надання послуг населенню з реставрації меблів. 29 липня 2016 року відповідач сплатив за оренду складських приміщень 1 820 грн.
Звертаючись до суду з цим позовом, прокурор посилався на те, що спірна орендована частина приміщення, яка знаходиться на балансі відділу освіти та належить до комунальної власності, є складовою частиною приміщення ДНЗ № 3, у звʼязку з чим це нерухоме майно повинне використовуватися лише з метою навчально-виховної роботи.
Відповідно до статті 28 Закону України від 23 травня 1991 року № 1060-XII "Про освіту", чинного на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 1060-XII), система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.
Згідно зі статтею 29 Закону № 1060-XII структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; самоосвіту.
Матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством. Обʼєкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно повʼязані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням (частини перша, пʼята статті 63 Закону № 1060-XII).