ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 квітня 2019 року
м. Київ
Справа № 907/711/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.
за участю секретаря судового засідання - Лихошерст І.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фермерського господарства "Ростока"
на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02.04.2018 (головуючий суддя - Марко Р.І., судді: Данко Л.С., Костів Т.С.) та на рішення Господарського суду Закарпатської області від 12.12.2017 (суддя Ушак І.Г.)
за позовом заступника військового прокурора Ужгородського гарнізону в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах Адміністрації Державної прикордонної служби та Мукачівського прикордонного загону
до 1. Тячівської районної державної адміністрації
2. Фермерського господарства "Ростока"
про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки,
за участю:
прокурора: Голуб Є.В. (посвідчення від 22.09.2014)
від позивача-1: 1) Васильєв О.С. (довіреність від 27.12.2018), 2) Середній Я.В. (довіреність від 04.12.2018)
від позивача-2: Середній Я.В. (довіреність від 04.12.2018)
від відповідача-1: Дан Ю.М. (довіреність від15.04.2019)
від відповідача-2: 1) Колотуха О.М. (адвокат), 2 Опріш Д.Д. (керівник),
ВСТАНОВИВ:
Заступник військового прокурора Ужгородського гарнізону (далі - прокурор) звернувшись в суд з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах Адміністрації Державної прикордонної служби (далі - позивач-1) та Мукачівського прикордонного загону (далі - позивач-2), просив визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між Тячівською районною державною адміністрацією (далі - відповідач-1) та Фермерським господарством "Ростока" (далі - відповідач-2), та зареєстрований 07.02.2005 (далі - спірний договір).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірним договором передано в оренду землі оборони (прикордонна смуга), які за законом не підлягають передачі в оренду фізичним та юридичним особам.
Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 12.12.2017, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 02.04.2018, позов задоволено повністю.
Визнано недійсним укладений Тячівською районною державною адміністрацією та Фермерським господарством Ростока договір оренди землі, зареєстрований Тячівським районним відділом ЗРФ ДП Центр ДЗК про що у державному реєстрі земель вчинено запис від 07.02.2005 за № 0405070900040, щодо земельної ділянки площею 99,9792 га в урочищі Чонкаш між 279-283 прикордонними знаками контрольно-слідової смуги державного кордону, здійснено розподіл судових витрат.
Такі висновки судів мотивовано обґрунтованістю заявлених позовних вимог щодо неправомірності розпорядження відповідачем-1 землями в межах прикордонної смуги, що віднесені до земель оборони, які за законом надаються у постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби України та в яких діє особливий режим використання земель. Також, суди визнали, що поданий у вересні 2017 року позов заявлено у межах трирічної позовної давності.
У касаційній скарзі відповідач-2 просить прийняті у справі рішення та постанову скасувати і прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.
Ці вимоги мотивовано помилковістю висновків судів про приналежність спірної земельної ділянки до прикордонної смуги, адже така тільки межує з нею. Зауважує, що судами не залучено належного розпорядника спірної земельної ділянки та не враховано того, що позивачі значно раніше були обізнані про порушення їх прав та інтересів аніж заявлено даний позов.
Від Асоціації фермерів та приватних землевласників України отримано лист №72 від 25.05.2018, який Судом не розглядається, оскільки такий не є ні приєднанням до касаційної скарги (ст. 297 Господарського процесуального кодексу України) ані відзивом на касаційну скаргу (ст. 295 цього ж Кодексу), заявник не є учасником даної справи, його представником або особою, яка вважає, що у справі вирішувалось питання про її права або обовʼязки, тому не наділений процесуальним законодавством правом на надання своїх пояснень та міркувань, як і документів з висловленням власного ставлення до даного судового спору (ст.42 названого Кодексу).
Від позивача-1, позивача-2 і прокурора отримано відзиви на касаційну скаргу у яких вони просять касаційну скаргу залишити без задоволення з підстав її необґрунтованості, а оскаржувані судові рішення, як законні та такі, що відповідають обставинам справи, залишити без змін.
Судом 02.07.2018 отримано від відповідача-2 заперечення на відзив позивача-1, які за своєю суттю є доповненнями до касаційної скарги.
Відповідно до приписів частини 1 статті 298 Господарського процесуального кодексу України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження.
Отже скористатися таким правом на подачу доповнень до касаційної скарги, зокрема, шляхом подання додаткових пояснень, особа може лише упродовж вказаного строку, а суд касаційної інстанції не уповноважений під час розгляду касаційної скарги змінювати такий строк.
Згідно частини 4 статті 13 цього Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, повʼязаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до положень частини 1 статті 118 вказаного Кодексу право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.
За вказаних обставин такі доповнення до касаційної скарги судом касаційної інстанції не приймаються до розгляду, та не розглядаються.
Відповідач-1 також подав до Суду заперечення, у яких просить касаційну скаргу задовольнити, рішення та постанову у справі скасувати і прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.
Згідно статті 297 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До касаційної скарги мають право приєднатися також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обовʼязки (ч.1). До заяви про приєднання до касаційної скарги додається документ про сплату судового збору та докази направлення заяви іншим учасникам справи (ч.3).
Оскільки за своєю суттю вказані заперечення є приєднанням до касаційної скарги, однак відповідачем-1 не додано документу про сплату судового збору, а Господарський процесуальний кодекс України не містить положень щодо надання строку для усунення недоліків стосовно приєднання до касаційної скарги, такі заперечення залишаються без розгляду.
Крім того додаткові пояснення прокурора надіслані до Верховного Суду 17.04.2019 та надійшли до суду 23.04.2019, які за своєю суттю також є відзивом на касаційну скаргу, не можуть бути розглянуто, оскільки такі подано поза межами строку, визначеного ухвалою Касаційного господарського суду від 17.05.2018.
Так ухвалою Верховного Суду від 17.05.2018 визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу з доказами надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, до Касаційного господарського суду до 14.06.2018.
Частиною 1 статті 295 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.
Згідно частини 4 статті 13 цього Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, повʼязаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до положень частини 1 статті 118 вказаного Кодексу право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.
Отже поза межами вказаного строку право на подачу відзиву відсутнє.
На підставі викладеного, зазначений відзив залишається судом без розгляду, оскільки він був поданий після закінчення строку, наданого для його подання, без наявності поважних причин.
Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
Предметом даного судового розгляду є вимога визнати недійсним укладений між відповідачами у справі договір оренди землі (далі - спірний договір) з підстав приналежності переданої в оренду землі до земель оборони як прикордонної смуги.
Згідно з частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У даній справі судами було встановлено, що спірний договір оренди землі від 2004 року укладено між Тячівською районною державною адміністрацією та Фермерським господарством "Ростока" про що у державному реєстрі земель вчинено запис від 07.02.2005 за № 0405070900040, за умовами пункту 1 якого відповідач-1 як орендодавець надав відповідачу-2 як орендареві, а останній прийняв за актом прийому передачі земельної ділянки від 09.05.2005 у строкове платне користування земельну ділянку цільовим призначенням розширення фермерського господарства земельні ділянки із земель запасу Тячівської районної ради в урочищі Чонкаш між 279-283 прикордонними стовпами контрольно-слідової смуги державного кордону площею 99,9792 га (в тому числі: сінокоси, пасовища, ліси, чагарники, староріччя, камянисті місця). Договір укладено строком на 49 років (п. 2,8 договору).
Розглянувши позовні вимоги про визнання недійсним вказаного договору, суди в межах повноважень наданих їм процесуальним законодавством встановили, що обʼєкт оренди за спірною угодою є земельною ділянкою загальною площею 99,9792 га розташованою в межах встановленої уздовж кордону прикордонної смуги, а тому щодо цієї земельної ділянки відповідачами укладено спірну угоду з порушенням законодавства.
Підстави для скасування прийнятих у справі рішення та постанови відсутні з огляду на наступне.
Так підставою для визнання судом недійсності правочину за змістом статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пʼятою та шостою статті 203 цього ж кодексу.
Приписами статті 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч.1).
Приписами частини 1 статті 19 Земельного кодексу України у редакції від 14.12.2004, (тут і далі Суд застосовує законодавство в редакції чинній на час державної реєстрації спірного договору), визначено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісового фонду; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, звʼязку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. (ч.1 ст.20 Земельного кодексу України). Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення обʼєктів природоохоронного та історико-культурного призначення (ч.2 названої статті).
Частиною 1 статті 65 Земельного кодексу України у вказаній редакції визначено, що землями промисловості, транспорту, звʼязку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.
Відповідно до приписів статті 77 цього ж Кодексу землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України (ч.1). Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності (ч.2). Навколо військових та інших оборонних обʼєктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування (ч.3). Порядок використання земель оборони встановлюється законом (ч.4).
До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать, серед іншого, землі оборони, крім земельних ділянок під обʼєктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення (п. "б" ч.4 ст. 84 цього ж Кодексу).
Стаття 115 названого Кодексу визначає, що зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових обʼєктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, для забезпечення функціонування цих обʼєктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господарських обʼєктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих обʼєктах (ч.1). Уздовж державного кордону України встановлюється прикордонна смуга, у межах якої діє особливий режим використання земель (ч.2). Розмір та правовий режим прикордонної смуги встановлюються відповідно до закону (ч.3).