П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 березня 2019 року
м. Київ
Справа № 800/369/17
Провадження № 11-1471заі18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого Князєва В. С.,
судді-доповідача Золотнікова О. С.,
суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
за участю:
секретаря судового засідання Мамонової І. В.,
представника відповідача - Бороха С. І.,
розглянула в судовому засіданніапеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року (судді Шарапа В. М., Бевзенко В. М., Білоус О. В., Данилевич Н. А., Желтобрюх І. Л.) у справі № 800/369/17 за позовом ОСОБА_4 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправною бездіяльності та
ВСТАНОВИЛА:
У вересні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом до ВККС, у якому просив: визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненадання позивачу повного доступу до інформації згідно з його запитом від 08 серпня 2017 року та недотримання встановленого законом пʼятиденного строку надання інформації на запит; зобовʼязати відповідача надати у повному обсязі доступ ОСОБА_4 до інформації згідно з його запитом від 08 серпня 2017 року.
Позовні вимоги в частині оскарження бездіяльності відповідача щодо недотримання встановленого законом строку надання інформації на запит про інформацію мотивовано тим, що ОСОБА_4 як кандидат на посаду судді Верховного Суду звернувся до ВККС із запитом про надання йому інформації про рівень його рейтингової оцінки окремо по всіх критеріях з посиланнями на мотиви, з яких ВККС дійшла відповідних висновків. Однак відповідь на вказаний запит надана відповідачем з порушенням строку, встановленого частиною першою статті 20 Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-VI "Про доступ до публічної інформації" (далі - Закон № 2939-VI).
Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 13 вересня 2017 року відкрив провадження в цій справі.
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
Підпунктом 5 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що позовні заяви та апеляційні скарги на судові рішення в адміністративних справах, які подані до Вищого адміністративного суду України як суду першої або апеляційної інстанції та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У січні 2018 року позовну заяву ОСОБА_4 передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 15 лютого 2018 року на підставі пункту 8 частини першої статті 238 КАС України закрив провадження в цій справі в частині позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо недотримання встановленого законом пʼятиденного строку надання інформації на запит.
Велика Палата Верховного Суду постановою від 26 червня 2018 року скасувала ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 лютого 2018 року та направила справу для продовження розгляду до цього ж суду.
Рішенням від 13 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду відмовив ОСОБА_4 у задоволенні позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності ВККС щодо недотримання встановленого законом пʼятиденного строку надання інформації на запит.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що суд першої інстанції фактично звів розгляд справи в площину вивчення питання про те, яким чином відобразилося безсумнівне порушення права позивача на своєчасність отримання інформації на інших правах, які наразі не входять до предмета позову та не були предметом дослідження у справі № 800/369/17. Позивач вважає неправильними твердження суду про те, що лише у разі, якщо внаслідок недотримання строків надання інформації порушено права, свободи чи інтереси позивача (не тільки ті, що повʼязані з наданням інформації) і він ставить вимоги про їх відновлення, суд повинен констатувати таке порушення і одночасно застосувати відповідний спосіб захисту. На думку позивача, такий підхід правозастосовного органу є не лише неправомірним, а й небезпечним для подальшої розбудови системи судочинства у державі. Крім того, зазначивши про те, що негативні наслідки допущених відповідачем як розпорядником інформації порушень були усунуті шляхом надання відповіді на запит позивача, суд першої інстанції у такий спосіб без будь-якого правового обґрунтування фактично відновив у частині мотивації скасовану постановою Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 15 лютого 2018 року. За вказаних обставин ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове - про задоволення позовних вимог у відповідній частині.
Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 27 грудня 2018 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 та призначила справу до апеляційного розгляду в судовому засіданні зповідомленням (викликом) сторін.
25 січня 2019 року ВККС до Великої Палати Верховного Суду подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_4, у якому зазначила про те, що позовні вимоги ОСОБА_4 спрямовані виключно на визнання протиправною бездіяльності Комісії як констатацію факту недотримання відповідачем строку надання публічної інформації. Позивач не зазначає про порушення його прав, свобод чи законних інтересів у звʼязку з простроченням Комісією встановленого Законом № 2939-VI строку для надання відповіді, а твердить про недотримання ВККС вимог вказаного Закону. Водночас порушення прав особи, що звернулась за судовим захистом, має бути обґрунтованим та реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. До того ж, як правильно встановив суд першої інстанції, негативні наслідки допущених Комісією як розпорядником інформації порушень були усунуті шляхом надання відповіді на запит позивача. Натомість оскарження несвоєчасності надання відповідачем інформації не є обовʼязковою передумовою для звернення позивача до суду з позовом про відшкодування завданої йому шкоди та може бути реалізоване незалежно від прийняття судом рішення про визнання бездіяльності відповідача протиправною. Крім того, відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Проте на момент звернення позивача до суду з цим між ним і ВККС не було жодного юридичного спору щодо забезпечення доступу до публічної інформації. Таким чином, висновок суду першої інстанції про відсутність у позивача обґрунтованого інтересу в оскарженні до суду несвоєчасного надання інформації Комісією є обґрунтованим і таким, що відповідає засадам адміністративного судочинства. В апеляційній скарзі позивач не вказав, у чому полягає незаконність судового рішення, а також субʼєктивно та вибірково виклав обставини спірних правовідносин та не надав жодних належних і допустимих доказів на підтвердження своїх вимог. З огляду на зазначене ВККС вважає апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Верховного Суду у складі колегії Касаційного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.
Позивач, будучи належним чином повідомленим про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання суду апеляційної інстанції 19 березня 2019 року не зʼявився.
Представник відповідача в судовому засіданні просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим.
Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи та надані на противагу їм аргументи представника відповідача, заслухавши виступ представника відповідача, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржуване судове рішення та дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги.
Суд першої інстанції установив, що 08 серпня 2017 року позивач звернувся до ВККС з інформаційним запитом, у якому, керуючись статтями 10, 19, 20, 21 Закону № 2939-VI, просив надати йому таку інформацію:
- рівень рейтингової оцінки кандидата на посаду судді Верховного Суду Гуйвана П. Д. окремо по всіх критеріях, визначених у пункті 5 глави 6 Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням ВККС від 03 листопада 2016 року № 143/зп-16 (далі - Положення про порядок оцінювання);
- за кожною з рейтингових позицій, визначених у пункті 1, - посилання на визначені законом підстави ухвалення або мотиви, з яких ВККС дійшла відповідних висновків.
Указаний запит отриманий ВККС 10 серпня 2017 року.
У відповідь на запит ВККС листом від 29 серпня 2017 року № 21-4581/17 повідомила, щозгідно з рішенням Комісії від 27 липня 2017 року № 79/зп-17 за результатами участі у конкурсі на зайняття вакантної посади судді у Касаційному цивільному суді у складі Верховного Суду, оголошеного 07 листопада 2016 року, ОСОБА_4 посів 93 позицію в рейтингу. Також зазначено, що результати кваліфікаційного оцінювання із зазначенням кількості балів за кожним критерієм визначено рішенням ВККС від 27 липня 2017 року № 440/вс-17. До вказаного листа було додано копії рішень ВККС від 21 червня 2017 року № 131/вс-17 щодо підтвердження здатності здійснювати правосуддя у Касаційному цивільному суді у складі Верховного Суду, від 27 липня 2017 року № 440/вс-17 про визначення результатів кваліфікаційного оцінювання кандидата та рішення ВККС від 27 липня 2017 року № 79/зп-17 щодо затвердження рейтингів кандидатів.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду керувався тим, що обовʼязковою умовою надання захисту судом є наявність відповідного порушення субʼєктом владних повноважень прав, свобод та інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати), зазвичай, індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Тобто гарантоване статтею 55 Конституції України і конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджуване порушення було обґрунтованим.
Суд першої інстанції зазначив, що в цьому випадку мало місце надання відповідачем відповіді позивачу на запит до моменту його звернення до суду з позовом. Отже, негативні наслідки допущених відповідачем як розпорядником інформації порушень були усунуті шляхом надання відповіді на запит позивача і оскарження несвоєчасності надання відповідачем інформації не є обовʼязковою передумовою для звернення позивача до суду з позовом про відшкодування завданої йому шкоди або про притягнення винних осіб до відповідальності та може бути реалізоване незалежно від прийняття судом рішення про визнання бездіяльності відповідача протиправною. Оскільки наявність у позивача обґрунтованого інтересу в оскарженні до суду несвоєчасного надання інформації відповідачем не знайшла свого підтвердження, то підстав для задоволення позовних вимог у цій частині немає.
ВеликаПалата Верховного Суду вважає помилковими ці висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду з огляду на таке.
Відповідно до статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
Положеннями статті 34 Конституції України передбачено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.