ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 квітня 2019 року
м. Київ
Справа № 903/483/16
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.
за участю секретаря судового засідання Лихошерст І.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Рибгосп "Цумань"
на постанову Північно-Західного апеляційного господарського суду від 06.12.2018 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Тимошенко О.М., судді Крейбух О.Г., Демидюк О.О.) та на рішення Господарського суду Волинської області від 26.07.2018 (суддя Якушева І.О.)
за позовом Дочірнього підприємства "Рибгосп "Цумань"
до Відділу Держгеокадастру у Ківерцівському районі Волинської області, Волинської обласної державної адміністрації, Товариства з обмеженою відповідальністю "Цумань-Риба"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів Ківерцівська районна державна адміністрація Волинської області
про визнання недійсними договорів оренди землі,
ВСТАНОВИВ:
Звернувшись у суд з даним позовом, Дочірнє підприємство "Рибгосп "Цумань" (далі - позивач), уточнивши свої вимоги, просило визнати недійсними договори оренди землі від 11.06.2015 № 11 та № 12, від 25.06.2015 № 13, які укладені між Волинською обласною державною адміністрацією (далі-відповідач-2) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Цумань-Риба" (далі-відповідач-3).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірні договори є недійсними, оскільки додаткові угоди про припинення дії договорів оренди землі, які укладені між позивачем та Ківерцівською районною державною адміністрацією (далі-третя особа) були визнані недійсними в судовому порядку, тому договори є чинними, а укладення спірних договорів порушує права позивача, як землекористувача.
Суди розглядали справу неодноразово.
Останнім рішенням Господарського суду Волинської області від 26.07.2018, залишеним без змін постановою Північно-Західного апеляційного господарського суду від 06.12.2018, в позові відмовлено.
У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказані судові рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що суди не надали оцінки тому, що розпорядження третьої особи від 25.05.2015 № 161, на підставі якого були укладені спірні договори, скасовано відповідним рішенням суду у справі № 903/629/15, а додаткові угоди про припинення договорів оренди землі визнані недійсними постановою апеляційного суду, яке набрало законної сили, у справі № 903/612/16, у звʼязку з чим договори оренди є чинними, а спірні договори є такими, що укладені в порушення вимог законодавства. Також позивач зазначає, що земельні ділянки за спірними договорами були передані без проведення аукціону.
У відзивах на касаційну скаргу відповідач-2 та третя особа просять залишити без змін вказані судові рішення, посилаючись на те, що судами у відповідності до норм матеріального та процесуального права надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.
Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, 15.08.2011 між третьою особою (орендодавець) і позивачем (орендар) укладено три договори оренди землі, за умовами яких позивач отримав в оренду земельні ділянки площею 40,5011 га на території Олицької селищної ради, 59,4724 га на території Дідичівської сільської ради, 75,9904 га на території Берестянської сільської ради (далі-земельні ділянки), для ведення рибного господарства, строком на 49 років. Зазначені договори були зареєстровані у встановленому законом порядку.
Згідно розпорядження від 06.05.2015 № 172 відповідач-2 доручив третій особі укласти з відповідачем-3 договори оренди щодо земельних ділянок, які перебували в орендні у позивача.
Розпорядженням третьої особи від 25.05.2015 № 161 "Про розірвання договорів оренди землі" (далі-Розпорядження) вирішено укласти з позивачем додаткові угоди про розірвання за взаємною згодою сторін договорів оренди землі від 15.08.2011, у звʼязку з чим 08.06.2015 між третьою особою та позивачем укладено додаткові угоди про припинення договорів оренди землі (далі-додаткові угоди).
Суди встановили, що 11.06.2015, 25.06.2015 між відповідачем-2 та відповідачем-3 були укладені договори оренди землі № 11, 12 та № 13 відповідно, за умовами яких відповідач-3 отримав в строкове платне користування земельні ділянки, для рибогосподарських потреб, строком на 49-ть років.
Також встановлено, що рішенням Господарського суду Волинської області від 22.07.2015 у справі № 903/629/15, залишеним в силі постановою Вищого господарського суду України від 24.02.2016, скасовано Розпорядження.
При цьому встановлено, що постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 14.05.2018 у справі № 903/612/16, залишеною без змін постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.08.2018, визнано недійсними додаткові угоди.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того те, що позивачем не доведено наявності обставин та підстав, з якими він повʼязував визнання недійсними договорів.
Однак із такими висновками судів погодитися не можна виходячи із наступного.
Згідно з частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пʼятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Статтею 203 наведеного Кодексу передбачено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обовʼязковий елемент конкретного субʼєктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою субʼєктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.