Постанова
Іменем України
05 квітня 2019 року
м. Київ
справа № 352/1747/16-ц
провадження № 61-15371св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: ЛеськоА. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Штелик С. П.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за касаційною скаргоюОСОБА_5 на заочне рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від
18 липня 2017 року та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 січня 2018 року,
ВСТАНОВИВ:
У листопаді 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення боргу.
Позовна заява мотивована тим, що 04 лютого 2014 року між ним та ОСОБА_5 було укладено договір позики, що підтверджується власноруч написаною відповідачем розпискою, згідно якої розмір позики становить 42 000,00 євро з кінцевим терміном повернення отриманих коштів до 01 березня 2015 року.
21 лютого 2014 року ОСОБА_5 звернувся до позивача за отриманням додаткової суми позики в розмірі 10 000,00 євро з кінцевим терміном повернення цих коштів до 01 липня 2014 року. 28 січня 2015 року відповідач знову отримав у позивача в борг кошти в розмірі 120 000,00 доларів США, що підтверджується власноруч написаною ним розпискою. Однак у зазначені строки позику відповідач не повернув.
У звʼязку з викладеним та з урахуванням збільшених позовних вимог позивач просив стягнути з відповідача борг за договорами позики у розмірі
52 000,00 євро, що еквівалентно 1 403 494,04 грн та 120 000,00 доларів США, що еквівалентно 3 263 069,04 грн, а також судові витрати.
Заочним рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 січня 2018 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 52 000,00 євро, що у гривневому еквіваленті за курсом Національного Банку України станом на 18 липня
2017 року становить 1 547 565, 45 грн, 120 000,00 доларів США, що у гривневому еквіваленті за курсом Національного Банку України станом на 18 липня
2017 року становить 3 115 778,16 грн, а всього 4 663 343,61 грн боргу за договорами позики, та 7 165,60 грн судових витрат, що у загальному становить 4 670 509,21 грн.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Судові рішення мотивовано тим, що між сторонами було укладено три договори позики, відповідно до яких ОСОБА_5 отримав від ОСОБА_4 52 000,00 євро та 120 000,00 доларів США, які у визначені договорами строки не повернув, чим порушив взяті на себе зобовʼязання щодо повернення отриманих в позику коштів.
У березні 2018 року ОСОБА_5 подав касаційну скаргу до Верховного Суду, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення ухвалені при неповному зʼясуванні обставин справи, оскільки він як відповідач участі у розгляді справи не приймав, оскільки суд першої інстанції ухвалив заочне рішення через його повторну неявку в судове засідання, хоча зобовʼязаний був відповідно до вимог статті 169 ЦПК України 2004 року відкласти розгляд справи. Вказував, що позивач звертаючись до суду з позовом про стягнення з нього спірних коштів не зазначив про те, що відповідачем на підставі усної домовленості частково поверталися отримані в позику кошти, як безпосередньо ним самим, так і через третіх осіб. Також зазначав, що в рахунок погашення заборгованості за договором позики ним було передано у власність позивача автомобіль-лісовоз "Урал", який було оцінено в 20 000 доларів США та деревообробний станок, який було оцінено в 150 000,00 грн. Однак, переглядаючи заочне рішення суду першої інстанції, апеляційний суд на вказані обставини уваги не звернув, його доводів щодо встановлення дійсного розміру заборгованості не перевірив, вказаних ним свідків не допитав та незаконно залишив в силі заочне рішення першої інстанції.
У червні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_4 на касаційну скаргу ОСОБА_5, у якому він зазначив, що касаційна скарга є безпідставною та такою, що не підлягає до задоволення. Вказує, що судами першої та апеляційної інстанцій були встановлені всі обставини справи, яким було надано оцінку та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення, які не підлягають скасуванню.
Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суди встановили, що згідно оригіналу розписки від 14 лютого 2014 року
ОСОБА_5 отримав від ОСОБА_4 позику в розмірі 42 000,00 євро, які зобовʼязався повернути до 01 березня 2015 року, а в разі неповернення коштів зобовʼязався відшкодувати збитки своїм майном (а. с. 32).
Згідно розписки від 21 лютого 2014 року, наданої позивачем також в оригіналі, відповідач отримав від ОСОБА_4 позику в розмірі 10 000,00 євро, які зобовʼязався повернути до 01 липня 2014 року, а в разі неповернення коштів - відшкодувати збитки своїм майном (а. с. 31).
Згідно оригіналу розписки від 28 січня 2015 року ОСОБА_5 отримав від ОСОБА_4 позику в розмірі 120 000,00 доларів США, які зобовʼязався повернути до 01 лютого 2016 року, а в разі неповернення коштів - відшкодувати збитки своїм майном (а. с. 30).
Оригінали вказаних розписок, наявні в матеріалах справи, були надані позичальником.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобовʼязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.