Постанова
Іменем України
01 квітня 2019 року
м. Київ
справа № 755/14524/15-ц
провадження № 61-15333св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Кузнєцова В. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
третя особа - Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 грудня 2016 року у складі судді Чех Н. А. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 28 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Саліхова В. В., Прокопчук Н. О., Семенюк Т. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У липні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа - Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, посилаючись на те, що вона є власником двокімнатної квартири АДРЕСА_1. З25 квітня 2004 року вона перебувала з ОСОБА_5 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 30 травня 2011 року. У вказаній квартирі, крім неї, зареєстровані відповідач та їх діти - дочка ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та син ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2. В спірному житловому приміщенні ОСОБА_5 не проживав близько пʼяти років, оскільки добровільно виїхав на інше місце проживання, хоча періодично зʼявлявся до дітей. Однак, починаючи з кінця травня 2015 року відповідач став вчиняти активні дії щодо вселення у квартиру. Реєстрація ОСОБА_5 в належному їй житлі порушує її абсолютне право власника, при цьому їх діти є різної статі, у звʼязку з чим не можуть проживати в одній кімнаті. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просила визнати відповідача таким, що втратив право користування вищевказаною квартирою.
ОСОБА_4 підтримала позовні вимоги та додатково пояснила, що вказана квартира була надана відповідачу за місцем роботи, однак оформлена на неї у звʼязку з тим, що на той час її колишній чоловік вже не мав права на безоплатну приватизацію житла. У ОСОБА_5 був лише ключ від одного замка вхідних дверей. Вона не мала запасного ключа від іншого замка і не могла виготовити його дублікат через брак коштів. Останній раз відповідач ночував у квартирі у вересні-жовтні 2014 року. Він приходив до дітей, спілкувався з ними. В кінці травня 2015 року ОСОБА_5 В став вчиняти активні дії щодо вселення у спірне житло, але вона відмовила йому в цьому, оскільки в неї зʼявився інший чоловік. З квартири відповідача ніхто не виганяв, він має можливість проживати разом з батьками в місті Хмельницькому.
ОСОБА_5 заперечив проти задоволення позову та пояснив, що після того, як у квітні 2015 року він не дав дозволу на виїзд дітей за кордон, позивач перестала впускати його у квартиру та викинула особисті речі. В місті Києві він не має де жити, а тому вимушений ночувати на роботі. ОСОБА_4 відмовляється зробити йому ключ від другого замка вхідних дверей спірного житла. В наданих позивачем актах міститься інформація про його непроживання у квартирі лише протягом пʼяти місяців, а не одного року.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 29 грудня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_5 не може вільно проживати у квартирі у звʼязку з відсутністю в нього ключів від всіх замків її вхідних дверей. Через неможливість потрапити у спірне житло відповідач звертався до правоохоронних органів. Отже, факт непроживання ОСОБА_5 у квартирі обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення права користування належним його колишній дружині житлом.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 28 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4відхилено. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 грудня 2016 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У березні 2017 року ОСОБА_4 подаладо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 28 лютого 2017 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій порушили принцип змагальності сторін, оскільки взяли до уваги лише надані відповідачем пояснення. У 2010 році ОСОБА_5 добровільно залишив спірне житло і до травня 2015 року не вчиняв будь-яких активних дій щодо вселення у квартиру. Відповідач не є членом її сімʼї. Вона надала достатньо доказів для прийняття позитивного рішення. Суди неправильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі.
Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
28 березня 2018 року справу № 755/14524/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Судами встановлено, що з 25 квітня 2004 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 30 травня 2011 року. Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_1 року народилася дочка ОСОБА_6, а ІНФОРМАЦІЯ_2 року - син ОСОБА_7.
На підставі свідоцтва про право власності на житло від 21 листопада 2007 року ОСОБА_4 є власником двокімнатної квартири АДРЕСА_1. Позивач набула у власність вказане майно згідно із Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду".
Спірне житло було надано сімʼї відповідача підприємством, на якому він працював, однак право власності на це майно було оформлене за ОСОБА_4 у звʼязку з тим, що її колишній чоловік вже не мав права на безоплатну приватизацію.
У вказаному житловому приміщенні, крім позивача, зареєстровані ОСОБА_5 (з 2004 року) та їх діти (з 2010 року).
Згідно з актами від 05 січня, 29 квітня та 20 травня 2015 року, складеними сусідами сторін, ОСОБА_5 фактично не проживає за місцем реєстрації з 2010 року.
Суд першої інстанції визнав неналежними доказами вказані акти, оскільки вони складені фізичними особами, а не житлово-експлуатаційною комісією, яка має бути створена відповідними органами. При цьому позивач не змогла дати чітких та послідовних пояснень щодо процедури складання цих документів, а також щодо того, хто та коли відвідував її квартиру для підтвердження обставин, зазначених в актах.
В останні роки ОСОБА_5 інколи приходив до дітей та залишався ночувати у квартирі.
Позивач не заперечувала факту відсутності у відповідача ключів від усіх замків вхідних дверей спірного житла, а відтак і можливості вільно потрапити до нього.
Відповідно до частини першої статті 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.