ПОСТАНОВА
Іменем України
03 квітня 2019 року
Київ
справа №813/3663/16
провадження №К/9901/22317/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Смоковича М. І.,
суддів: Бевзенка В. М., Білоуса О. В.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції справу №813/3663/16
за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області, про визнання неправомірним та скасування рішення, зобовʼязання вчинити дії, провадження в якій відкрито
за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Львівського окружного адміністративного суду, прийняту 02 березня 2017 року у складі колегії суддів: головуючого судді - Кравців О.Р., суддів: Кузан Р.І., Хома О.П., та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду постановлену 25 квітня 2017 року у складі колегії суддів: головуючого судді - Ніколіна В.В., суддів: Гідни О.М., Качмара В.Я.,
ВСТАНОВИВ:
1. У жовтні 2016 року ОСОБА_1 (надалі також - позивач) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі також - ДМС України, відповідач), за участю третьої особи - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі також - ГУ ДМС України у Львівській області) в якому просив:
1.1. визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача №490-16 від 26 вересня 2016 року про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
1.2. зобовʼязати відповідача прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
2. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що відмова відповідача у визнанні його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту є необґрунтованою і протиправною, оскільки ОСОБА_1 є мусульманином, членом релігійної організації, громадянином Російської Федерації та перебуває за її межами. Не може повернутися на територію Російської Федерації та змушений шукати захисту в Україні з огляду на обʼєктивні обставини, які викликали в нього обґрунтовані побоювання за своє життя і здоровʼя. Позивач піддавався переслідуванню в своїй країні через політичні погляди та побоюється загрози незаконного увʼязнення, тортур в ситуаціях систематичного порушення прав людини, що підтверджується інформацією про країну походження. Однак відповідач цією інформацією не поцікавився взагалі, а отриману інформацію досліджував формально. Оскаржуване рішення суперечить статті 28 Конституції України та статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року.
3. Представники відповідача та третьої особи позов не визнали. Заперечуючи проти позовних вимог, зазначили, що в процесі підготовки висновку спеціалістом ГУ ДМС України у Львівській області досліджувалися надані позивачем докази та інформація по країні його походження; інформація щодо створення, мети та діяльності, методики роботи міжнародної ісламської політичної партії "Хізб ут-Тахрір аль-ісламі" (далі також - ХТІ) з мережі інтернет, надані заявником відеоматеріали. Також було враховано норми Конвенції про статус біженців 1951 року, Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інші міжнародні правові акти, які регулюють питання надання статусу біженця чи іншого притулку. Відповідно до вимог чинного законодавства вказаний висновок та матеріали особової справи позивача скеровані до Державної міграційної служби України для прийняття рішення по суті. За результатами розгляду особової справи позивача ДМС України дійшла висновку про необхідність прийняття рішення про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені п.п. 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відсутні. На підставі такого рішення 20 жовтня 2016 року ГУ ДМС України видано позивачу повідомлення №70 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Просили у задоволенні позову відмовити повністю за відсутністю підстав для його задоволенн.
ІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
4. Львівський окружний адміністративний суд постановою від 2 березня 2017 року, яку залишено без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2017 року, позов задовольнив.
4.1. Визнав протиправним та скасував рішення Державної міграційної служби України №490-16 від 26 вересня 2016 року про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
4.2. Зобовʼязав Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
5. Суд першої інстанції, з позицією якого погодився апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги виходив із того, що ОСОБА_1 не притягався до кримінальної відповідальності, однак перебуває у федеральному розшуку за частиною другою статті 205-5 Кримінального кодексу Російської Федерації (далі - КК РФ) що підтверджується інформацією з відкритих джерел.
5.1. Так, в листопаді 2013 року вступив в силу Федеральний Закон від 02 листопада 2013 року №302-Ф3 "Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації", який передбачає зокрема, введення кримінальної відповідальності за організацію чи участь в діяльності організації, визнаної терористичною відповідно до законодавства РФ (стаття 205-5 КК РФ).
5.2. Санкція за організацію діяльності забороненої судом терористичної організації (частина перша статті 205-5) передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 15 до 20 років, за участь в діяльності (частина друга статті 205-5) - позбавлення волі на строк від 5 до 10 років.
5.3. В травні 2014 року вступив в силу Федеральний Закон від 05 травня 2014 року №130-Ф3 "Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації", який передбачає, зокрема, посилення відповідальності за частиною першою статті 205-5 КК РФ, яка згідно нової редакції може включати довічне увʼязнення. Також посилена відповідальність за статтею 282-2 і статтею 205-1 КК РФ, які застосовувалися раніше у справах про "ХТІ". Тим самим законом до осіб, які вчинили злочин за статтею 205-5 КК РФ і деякім іншим, не застосовуються строки давності і не може бути назначено покарання нижче нижнього покарання, передбаченого вказаними статтями. Вказане свідчить про існування реальних загроз, з якими може зіштовхнутися ОСОБА_1 у разі його повернення в Росію.
5.4. Основною причиною звернення за захистом в Україні ОСОБА_1 вказав обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у звʼязку зі своїми релігійними поглядами та членством в організації "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі".
5.5. Згідно з наданою Інформаційним офісом "ХТІ" довідкою №1436/7 від 03 червня 2015 року, ОСОБА_1 є членом "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", який після переїзду з РФ в Україну приписаний до українського відділення організації. На доказ того, що в РФ порушуються права мусульман та членів "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" позивач покликається на ряд публікацій у мережі Інтернет про те, що мусульман та членів "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" переслідують через їх належність до цієї релігійної організації, а в місцях увʼязнення піддають нелюдському поводженню (забороняють бачитися з рідними та молитися, бʼють та застосовують тортури). За таких обставин суди знайшли обґрунтованими побоювання ОСОБА_1 зазнати переслідувань з причин членства у "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі".
IІІ. Провадження в суді касаційної інстанції
6. Представник відповідача подав касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права.
7. Як і під час судового розгляду в судах першої й апеляційної інстанцій, у касаційній скарзі відповідач наполягає на тому, що при прийнятті рішень суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки фактичним обставинам справи, а саме не надано належної оцінки як доказу листу Департаменту захисту національної державності Служби Безпеки України від 2 грудня 2015 року, згідно якого СБУ вважає, що діяльність "ХТІ" як міжнародної ісламської політичної організації суперечить цілям та принципам ООН, визначених у статтях 1 та 2 Хартії ООН, а саме принципу "Поддерживать международный мир и безопасность и с этой целью принимать эффективные комплексные меры для предотвращения и устранения угрозы миру и подавления актом агрессии или других нарушений мира…". СБУ вважає недоцільним надання захисту в Україні членам "Хізб ут-Тахрір".
8. У скарзі представник відповідача просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
9. Суддя-доповідач Вищого адміністративного суду України ухвалою від 6 липня 2017 року відкрив касаційне провадження за названою скаргою.
10. 14 лютого 2018 року касаційну скаргу передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), який ухвалою від 14 лютого 2018 року касаційну скаргу прийняв до провадження.
11. Позивач заперечення на касаційну скаргу не подавав.
ІV. Установлені судами фактичні обставини справи
12. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1, громадянин Російської Федерації, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до Головного управління ДМС у Львівській області із заявою-анкетою від 29 липня 2015 року про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
13. Відповідно до наказу ГУ ДМС у Львівській області 19 серпня 2015 року розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту .
14. Причиною звернення ОСОБА_1 до ДМС, позивач вказав переслідування його владою Російської Федерації за політичні та релігійні переконання.
14.1. Під час подачі анкети-заяви про визнання біженцем позивач повідомив, що в Російській Федерації він перебуває в федеральному розшуку за участь у діяльності ісламської політичної організації "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" (Ісламська армія визволення), в основі якої лежить іслам, а цілями та завданнями є відродження ісламських понять та ісламського укладу життя серед мусульман.
14.2. Позивач повідомив, що не користується захистом Російської Федерації і не може повернутися у країну свого походження по причині належності до "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" та перебуванні у федеральному розшуку.
14.3. Під час співбесіди ОСОБА_1 додатково повідомив, що за законодавством Російської Федерації за членство у "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" настає кримінальна відповідальність, оскільки ця організація визнана терористичною та заборонена. В українському законодавстві такої заборони немає.
15. Управління СБУ у Львівській області у відповідь на запит ГУ ДМС України у Львівській області та за наслідками проведеної перевірки не володіє відомостями, за наявності яких ОСОБА_1 не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
16. За результатами розгляду особової справи заявника №2015LV0012 та проведених співбесід ГУ ДМС у Львівській області складено висновок від 13 вересня 2016 року, в якому зазначено, що громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення біженця або особи, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог п. 1, п. 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
17. Вказаний висновок та матеріали особової справи позивача №2015LV0012 були скеровані до ДМС України для прийняття рішення по суті.
18. За результатами розгляду особової справи позивача, ДМС України дійшла висновку про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. 1 та п. 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" - відсутні.
19. Рішенням ДМС України від 26 вересня 2016 року №490-16 громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що 20 жовтня 2016 року ГУ ДМС у Львівській області видано повідомлення № 70.
20. Вважаючи рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту таким, що порушує його права та інтереси, позивач звернувся за їх захистом до суду.
V. Релевантні джерела права й акти їх застосування
21. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовʼязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
22. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08 липня 2011 року №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон №3671-VI).
23. Відповідно до п. 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
24. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI (тут і надалі в редакції Закону №1251-VII від 13 травня 2014 року) визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
25. Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 5 Закону №3671-VI, відповідно до частини першої якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом пʼяти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
26. Згідно з частиною шостою статті 5 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
27. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі - Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
28. Частиною другою статті 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобовʼязана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
29. Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН "Про обовʼязки та стандарти доказування у заявах біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обовʼязок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
30. Відповідно до п. 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
31. Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін "не бажає" відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою "внаслідок таких побоювань". Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни "в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
32. Аналізуючи умови, передбачені частиною 1 статті 1 Закону №3671-VI, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
32.1. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути повʼязане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
32.2. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
33. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із субʼєктивної та обʼєктивної сторін.
33.1. Субʼєктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї субʼєктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому зʼясування субʼєктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
33.2. Субʼєктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).