П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
20 березня 2019 року
м. Київ
Справа № 344/16593/17
Провадження № 14-40цс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача ЛященкоН. П.,
суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 червня 2018 року у складі судді Пастернак І. А. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 жовтня 2018 року у складі колегії суддів Максюти І. О., Василишин Л. В., Матківського Р. Й. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" про визнання відмови у включенні до загального реєстру вкладників протиправною та зобовʼязання включити до реєстру,
УСТАНОВИЛА:
У грудні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" (далі - уповноважена особа, Фонд, ПАТ "КБ "Хрещатик", відповідно) про визнання відмови у включенні до загального реєстру вкладників протиправною та зобовʼязання включити до цього реєстру.
ОСОБА_3 зазначав, що між ним та ПАТ "КБ "Хрещатик" було укладено договори банківського вкладу.
У звʼязку із закінченням терміну дії вказаних договорів позивач 24 травня 2015 року звернувся до відповідача із заявою про включення його до загального реєстру вкладників та виплату йому гарантованої суми відшкодування за вкладами, розміщеними у ПАТ "КБ "Хрещатик".
01 липня 2016 року ОСОБА_3 отримав відмову в задоволенні його заяви, оскільки його було включено до категорії повʼязаних із банком осіб.
ОСОБА_3 вважає таку відмову неправомірною, оскільки Закон України від 16 липня 2015 року № 629-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку" (далі - Закон про внесення змін) до числа осіб, яким не виплачується відшкодування, відносить повʼязаних та асоційованих осіб та вперше був офіційно опублікований у газети "Голос України" від 11 серпня 2015 року, а набрав чинності 21 серпня 2015 року.
Син позивача, ОСОБА_5, працював на посаді заступника голови правління ПАТ "КБ "Хрещатик". Проте на нього не поширюється дія пункту 4 частини четвертої статті 26 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон № 4452-VI), оскільки він звільнився з роботи 13 серпня 2015 року, тобто за 8 місяців до ліквідації банку та до набрання чинності відповідним Законом про внесення змін, а тому відмова у включенні позивача до загального реєстру вкладників ПАТ "КБ "Хрещатик" на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду є безпідставною та неправомірною.
ОСОБА_3 просив суд визнати відмову відповідача щодо невключення його до загального реєстру вкладників ПАТ "КБ "Хрещатик" протиправною та зобовʼязати відповідача включити його до цього реєстру.
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 09 жовтня 2018 року, позов ОСОБА_3 задоволено.
Визнано протиправною відмову уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик" Костенка І. І. щодо невключення ОСОБА_3 до загального реєстру вкладників ПАТ "КБ "Хрещатик".
Зобовʼязано уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик" Костенка І. І. включити ОСОБА_3 до загального переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом за рахунок Фонду.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_5 був звільнений з роботи з 13 серпня 2015 року, тобто до набрання чинності пунктом 4 частини четвертої статті 26 Закону України № 4452-VI, тобто вказані положення закону на правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачем, не поширюються, а тому відмова відповідача щодо невключення позивача ОСОБА_3 до загального реєстру вкладників ПАТ "КБ "Хрещатик", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, є неправомірною.
У листопаді 2018 року уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик" звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 червня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 жовтня 2018 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що правовідносини між сторонами є публічно-правовими, а тому спір повинен розглядатися у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 20 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду.
У грудні 2018 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик", в якому просив у задоволенні касаційної скарги відмовити, а судові рішення у справі залишити без змін.
Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи субʼєктної юрисдикції.
Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, обʼєднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, обʼєднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах пʼятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 січня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки касаційна скарга містить доводи щодо порушення судами правил предметної юрисдикції.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга є обґрунтованою та підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону Українивід 2 червня 2016 року № 1402-VIII"Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних,господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є субʼєктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Частиною першою статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Разом з тим відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із субʼєктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "субʼєкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший субʼєкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 цього Кодексу).
З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - субʼєкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу субʼєкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного субʼєкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії субʼєкта владних повноважень.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Помилковим є застосування статті 19 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є субʼєкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення субʼєктного складу спірних правовідносин (участь у них субʼєкта владних повноважень), натомість визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом№ 4452-VI. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин.
Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.