ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 березня 2019 року
м. Київ
Справа № 514/1571/14-ц
Провадження № 14-552цс18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідач - Тарутинська селищна рада Одеської області (далі - Тарутинська селищна рада),
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, ОСОБА_5, Відділ Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру України у Тарутинському районі Одеської області
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Тарутинської селищної ради на рішення Арцизького районного суду Одеської області від 16 березня 2017 року у складі судді Крутової О. М., додаткове рішення Арцизького районного суду Одеської області від 27 квітня 2017 року у складі судді Крутової О. М. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2017 року у складі колегії суддів Сегеди С. М., Комлевої О. С., Кононенко Н. А.
у справі за позовом ОСОБА_3 до Тарутинської селищної ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, ОСОБА_5, Відділ Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру України у Тарутинському районі Одеської області, про визнання недійсним державного акта на земельну ділянку та зобовʼязання вчинити певні дії, та
УСТАНОВИЛА:
У жовтні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_3, виданий Тарутинською селищною радою на імʼя ОСОБА_5, на право власності на земельну ділянку площею 0,1205 га з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер НОМЕР_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 зазначити межі відступу від ліній фундаменту будинку АДРЕСА_1.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що після смерті батька ОСОБА_6 вона успадкувала частину житлового будинку під номером АДРЕСА_1. Власником сусіднього житлового будинку НОМЕР_2 є ОСОБА_5, який у 2009 році без погодження з нею як із власником суміжної земельної ділянки меж земельної ділянки, отримав державний акт на право приватної власності на земельну ділянку. Зазначала, що ОСОБА_5 захопив частину її земельної ділянки, зруйнував відмостку, встановив огорожу та перешкоджає проведенню технічного обслуговування будинку, що призводить до руйнування будинку.
Рішенням Арцизького районного суду Одеської області від 16 березня 2017 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 27 квітня 2017 року про виправлення описки, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано недійсним державний акт серії НОМЕР_3, виданий ОСОБА_5 на право власності на земельну ділянку. Стягнуто з Тарутинської селищної ради накористь ОСОБА_3 судові витрати, повʼязані з проїздом до Арцизького районного суду Одеської області її представника ОСОБА_7 у розмірі 10 083,09 грн; повʼязані з оплатою правової допомоги адвоката у розмірі 2 000,00 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Додатковим рішенням Арцизького районного суду Одеської області від 27 квітня 2017 року зобовʼязано Тарутинську селищну раду змінити існуючі межі землекористування співвласникам будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_3 та ОСОБА_4, з урахуванням вимог Державних будівельних норм, для обслуговування житлового будинку НОМЕР_4 на відстані не менше 1 метра від межі суміжної земельної ділянки ОСОБА_5 АДРЕСА_2 У задоволенні іншої частини позовних вимог щодо зміни існуючих меж землекористування будинку АДРЕСА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції керувався тим, що на порушення вимог статті 198 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) ОСОБА_5 видано державний акт на право власності на земельну ділянку без погодження меж земельної ділянки з власниками суміжних земельних ділянок. У Тарутинської селищної ради були відсутні правові підстави для видачі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку ОСОБА_5 через наявність накладок суміжних земельних ділянок. Вимоги про зміну існуючих меж землекористування віднесено до компетенції органів місцевого самоврядування.
Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2017 року рішення суду першої інстанції та додаткове рішення цього ж суду залишено без змін.
Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції та додаткове рішення цього ж суду є законними та обґрунтованими.
У листопаді 2017 року Тарутинська селищна рада звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову в позові.
Доводи, наведені в касаційній скарзі
Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновок судів, що ОСОБА_5 видано державний акт на право власності на земельну ділянку без погодження меж земельної ділянки з власникамисуміжних земельних ділянок не відповідає дійсності. Крім того, позивач не довів належними доказами, що при формуванні земельної ділянки ОСОБА_5 порушені його права, як користувача суміжної земельної ділянки.
Також у касаційній скарзі зазначено, що судами при розгляді справи порушено правила предметної юрисдикції. Зокрема наведено посилання на постанову Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8 "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів", що земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як субʼєктом владних повноважень, повʼязані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності, належать до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Оскільки позивачка оспорює неправомірні дії органу місцевого самоврядування, справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 жовтня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 07 листопада 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи субʼєктної юрисдикції.
Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Статтею 213 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зʼясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
За приписами статті 214 ЦПК України (у вказаній редакції) визначення характеру спірних правовідносин відповідно до установлених обставин у справі, а також визначення правової норми, яка підлягає застосуванню, належить до обовʼязків суду.
ОСОБА_3, з урахуванням уточнених позовних вимог, заявила такі вимоги: визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_3, виданий ОСОБА_5; вирішити її з ОСОБА_5 земельний спір судовим рішенням, визначивши межі земельної ділянки, а саме: від місця стику титульних вуличних заборів межа має проходити на відстані 0,48 м від лінії фундаменту будинку (ЛФБ); за 1 м від ближньої вулиці бічної стіни межова лінія перпендикулярно відхиляється на 1,02 м вліво в бік сусіда та йде довжиною 26 м паралельно ЛФБ на відстані 1,5 м від неї; потім межа на віддалі 1 м від дальньої від вулиці бокової стіни перпендикулярно відхиляється вправо в бік домоволодіння позивачки на 1,02 м та повертається знову на рівень відхилення 0,48 м від ЛФБ і так прямує до кінця ділянки; стягнути з відповідача на її користь 4 000,00 грн судових витрат на правову допомогу адвоката, 9 883,06 грн витрат, повʼязаних із явкою до суду (т. 2, а. с. 158?160).
Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у звʼязку з чим справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, слід зазначити таке.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є субʼєктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ.
Судова юрисдикція може бути визначена як компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Відповідно до статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання указаного позову і розгляду справи в судах) суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Аналогічна норма міститься й у статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
У порядку цивільного судочинства може розглядатися будь-який приватноправовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність субʼєктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій або бездіяльності Конституцією чи законами України було встановлено інший порядок судового провадження.
Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України (у вказаній редакції) визначив справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший субʼєкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Згідно з частиною першою статті 17 КАС України (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у звʼязку зі здійсненням субʼєктом владних повноважень владних управлінських функцій.
Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) передбачає, що публічно-правовим є, зокрема, спір, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і який виник у звʼязку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Отже, юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний субʼєктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення (виконання або невиконання такою стороною зазначених функцій).
До адміністративної юрисдикції відносяться ті справи, які виникають зі спорів в публічно-правових відносинах, що стосуються цих відносин, коли один із його учасників - субʼєкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
Слід зазначити, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед субʼєктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу субʼєкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного субʼєкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії субʼєкта владних повноважень.
Під час вирішення питання щодо компетенції суду слід урахувати субʼєктний склад спірних правовідносин, одним з яких є участь субʼєкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, з яких виник спір, і кінцеву мету предʼявлення позову.
За своїм змістом земельний спір, що виник унаслідок користування та розпорядження органом місцевого самоврядування земельною ділянкою комунальної власності, є складним і комплексним із правової точки зору. Під час прийняття рішення про передачу земельної ділянки у власність ці органи, з одного боку, перебувають у статусі субʼєкта владних повноважень, а з іншого - реалізують право власності на землю територіальної громади. Крім того, таке рішення, як правовий акт індивідуальної дії, є підставою, з якої виникає речове право власності чи користування землею в субʼєктів приватного права.
За змістом частини першої статті 374 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 80 ЗК України субʼєктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.
Статтею 12 ЗК України передбачено, що до повноважень селищних рад у галузі земельних відносин на території селищ належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад міст; організація землеустрою; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
У частині першій статті 122 ЗК України визначено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Реалізовуючи вказані вище повноваження, Тарутинська селищна рада діяла як орган місцевого самоврядування, здійснювала свої владні повноваження, набула статусу учасника цивільно-правових відносин з приводу вирішення земельного спору, у тому числі й встановлення межі земельної ділянки, переданої у власність громадянину.
За змістом статті 96 ЗК України землекористувачі зобовʼязані, зокрема, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.
Відповідно до частини першої статті 106 ЗК України власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними.
У цьому випадку предметом спору є порушення права користування земельною ділянкою, як складова права власності, та запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення цивільних прав.
У позивачки виникли відповідні цивільні права, які підлягають судовому захисту в порядку цивільного судочинства. У цьому випадку виник спір про право між фізичними особами щодо порядку набуття права власності на земельну ділянку.
Якщо особа стверджує про порушення її прав як наслідок рішень, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни або припинення її цивільних прав чи інтересів або повʼязані з реалізацією її майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, зокрема щодо оформлення права на земельну ділянку під набутими у власність будинком або спорудою, то визнання таких рішень і їх скасування є способом захисту відповідних цивільних прав та інтересів.
Суди правильно розглянули справу в порядку цивільного судочинства. Підстав для висновків про порушення правил предметної чи субʼєктної юрисдикцій Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
Проте суди неповно встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
Суди установили, зокрема, що рішенням Х сесії ХХІІ скликання Тарутинської селищної ради від 16 січня 1998 року ОСОБА_6 безоплатно передано у приватну власність земельну ділянку для обслуговування житлового будинку і господарських споруд під номером АДРЕСА_1 площею 0,10 га. Тобто ОСОБА_6 набув земельну ділянку у власність під час дії ЗК України у редакції 1990 року, який втратив чинність 01 січня 2002 року, статтею 6 якого передбачалося, що громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок, зокрема, для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка).
Після смерті ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1 є ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_9 у рівних частках, що встановлено рішенням Тарутинського районного суду Одеської області від 23 травня 2007 року. З мотивувальної частини рішення вбачається, що ОСОБА_10 відмовилася від спадщини на користь дочок: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_9
На час набуття позивачкою права на спадщину, перехід права на земельну ділянку було урегульовано таким чином.
За змістом статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Згідно частин першої, четвертої статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.