Постанова
Іменем України
21 березня 2019 року
м. Київ
справа № 753/18965/15-ц
провадження № 61-16781св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 травня 2017 року у складі судді Набудович І. О. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 30 січня 2018 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Білич І. М., Поліщук Н. В.,
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сімʼєю без реєстрації шлюбу та поділ майна.
Позовна заява мотивована тим, що він з 10 червня 1997 року проживав з ОСОБА_5 як чоловік і жінка без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, здійснювали покупки, витрачали кошти і фактично між ними склались відносини, притаманні подружжю.
Позивач вказував, що під час спільного проживання за спільні кошти та в результаті спільної праці сторонами було придбано наступне майно: у 1996 році придбано автомобільний причеп марки "ПФ 01 Фермер"; у 1999 році придбано автомобіль ВАЗ 2106, який згодом було продано; у 2000 році придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1; в грудні 2006 року придбано земельну ділянку в садовому товаристві "Травневе-1" Бориспільського району Київської області; в жовтні 2009 року придбано гараж № 126 у гаражному кооперативі "Позняки-1" м. Києва; у 2011 році придбано автомобіль ВАЗ 21063.
На підставі вищевикладеного, уточнивши вимоги ОСОБА_4 просив встановити факт його проживання з ОСОБА_5 однією сімʼєю та набуття майна в результаті спільної праці як членів сімʼї з 01 квітня 1995 року до 01 січня 2004 року та проживання однією сімʼєю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року до 01 жовтня 2013 року; визнати за позивачем право власності на 1/2 частину майна, нажитого протягом спільного проживання.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 12 травня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що матеріалами справи не підтверджено, що набуте у спірний період з 01 квітня 1995 року до 01 січня 2004 року майно, а саме: у 1996 році автомобільний причеп марки та квартира АДРЕСА_1 у 2000 році, придбане за спільні кошти позивача та відповідача, тобто внаслідок їх спільної праці. Отже, встановлення факту спільного проживання сторін у справі в період з 01 квітня 1995 року до 01 січня 2004 року юридичного значення не має, оскільки сам по собі цей факт не є підставою для визнання права спільної сумісної власності на майно.
Відмовляючи у задоволенні іншої частини позовних вимог місцевий суд встановив, що право власності на садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані на земельній ділянці на території садового товариства "Травневе-1" та на гараж № 126 у гаражному кооперативі "Позняки-1", у встановленому законом порядку ні за ким із сторін не зареєстроване, тому питання щодо поділу цього майна не може бути предметом розгляду в контексті вирішення питання про визнання права власності на таке майно. Отже, суд першої інстанції зазначив, що встановлення факту спільного проживання сторін в період з 01 січня 2004 року до 01 жовтня 2013 року юридичного значення не має, оскільки сам по собі цей факт не породжує юридичні наслідки для сторін щодо майна, придбаного у цей період.
Постановою Апеляційного суду міста Києва від 30 січня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач не надав належних та переконливих доказів щодо встановлення факту проживання сторін однією сімʼєю як чоловіка та дружини в період з 01 січня 2004 року до 01 жовтня 2013 року. При цьому, майно, яке позивач просить поділити, зокрема: садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами і гараж у встановленому законом порядку не введені в експлуатацію та не зареєстровані.
У касаційній скарзі, поданій у квітні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не досліджено фактичні обставини справи, які повʼязанні із періодом, протягом якого сторони спільно проживали, судами залишено поза увагою показання свідків, письмові документи, зокрема, довідки з місця роботи, в яких зазначено місце проживання позивача за адресою відповідача, поїздки на відпочинок, до батьків, копії фотографій, спільне придбання земельної ділянки за договором, подання відповідачем заяви із проектом мирової угоди, та які, на думку позивача, були безпідставно відхилені.
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_5, в інтересах якої діє представник ОСОБА_6, зазначила про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, доводи викладені в ній такими, що не відповідають дійсності, твердження позивача у касаційній скарзі щодо незастосування частини першої статті 17 Закону України "Про власність" є безпідставними. Відзив мотивовано необґрунтованістю доводів касаційної скарги, оскільки висновки судів узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.