Постанова
Іменем України
25 березня 2019 року
м. Київ
справа № 522/3090/15-ц
провадження № 61-18645св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Кузнєцова В. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року у складі судді Свяченої Ю. Б. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 15 березня 2017 року у складі колегії суддів: Комлевої О. С., Журавльова О. Г, Кравця Ю. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У лютому 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору дарування недійсним, витребування майна.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_4 посилалася на те, що після смерті чоловіка ОСОБА_11, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 26 жовтня 2000 року належала 1/2 частина квартири АДРЕСА_1. 21 березня 2003 року шляхом обману між нею та її сином ОСОБА_5 було укладено договір дарування зазначеної частини квартири. Насправді вказаний договір є договором довічного утримання, за яким відповідач зобовʼязався доглядати за нею, забезпечувати її продуктами харчування та ліками. З часу укладення оспорюваного договору ОСОБА_5 належно виконував свої обовʼязки з догляду за нею, допомагав їй матеріально, проте згодом відмовився від їх виконання, а 07 січня 2015 року вигнав її з квартири. 18 червня 2010 року між ОСОБА_5 та його дружиною ОСОБА_6 було укладено договір дарування вищевказаної квартири, згідно з яким власником всієї квартири стала ОСОБА_6 Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просила: визнати недійсним договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, укладений 21 березня 2003 року між нею та ОСОБА_5; витребувати від ОСОБА_6 на її користь 1/2 частини зазначеної квартири.
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачем не доведено факт укладення оспорюваного договору дарування під психологічним тиском чи під впливом обману з боку ОСОБА_5 Вимоги щодо витребування у ОСОБА_6 1/2 частини квартири не підлягають задоволенню, оскільки вказана особа є добросовісним набувачем цього майна, яке отримала у власність з дотриманням вимог закону. Позивачем не пропущено строк звернення до суду з цим позовом, оскільки про укладення договору дарування вона дізналася лише на початку 2015 року після того, як не змогла потрапити до спірної квартири.
Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 15 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, а рішення Приморського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У квітні 2017 року ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 15 березня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що ОСОБА_5 неналежно виконував взяті на себе зобовʼязання за оспорюваним договором, а в останні місяці взагалі відмовився від їх виконання. Всупереч її волевиявленню як сторони договору довічного утримання замість зазначеного договору було укладено договір дарування. Вона не мала наміру передавати належну їй на праві власності частину квартири на безоплатній основі ОСОБА_5, оскільки до часу незаконного виселення постійно проживала у спірній квартирі та була в ній зареєстрована. Оспорюваний договір було укладено внаслідок обману зі сторони відповідача, тому він повинен бути визнаний недійсним з часу його укладення. Про порушення свого права вона дізналася лише після того, як ОСОБА_5 вигнав її з квартири.
У червні 2017 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 подали заперечення на касаційну скаргу, в якому просили її відхилити, посилаючись на те, що доводи позивача про намір укласти договір довічного утримання, а не договір дарування, є вигаданими і не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки ініціатива подарувати частину квартири виходила від самої ОСОБА_4 Твердження позивача про її погодження на договір довічного утримання не відповідають дійсності та не підтверджується будь-якими доказами. У період, який передував укладенню договору дарування, позивач, незважаючи на пенсійний вік, була працездатною особою. На час укладення договору дарування ОСОБА_4 була здоровою, самостійною та енергійною жінкою, вела активний спосіб життя, займалася домашнім господарством, ходила за покупками, готувала їжу, прибирала та інше. Вона була матеріально забезпеченою і мала значні грошові заощадження. Оспорюваний договір відповідає всім вимогам закону щодо форми та змісту правочину. При укладенні договору ОСОБА_4 ознайомилася з його змістом та підтвердила свій намір саме подарувати належну їй на праві власності частину спірної квартири. Будь-яких перешкод у проживанні позивача у спірній квартирі вони не створювали. ОСОБА_4 не довела, що оспорюваний договір було укладено під психологічним тиском чи під впливом обману з боку ОСОБА_5
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Приморського районного суду міста Одеси.
Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
19 квітня 2018 року справу № 522/3090/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що ОСОБА_4 на праві приватної власності належала 1/2 частина квартири АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 26 жовтня 2000 року, виданим державним нотаріусом Першої Одеської державної нотаріальної контори Савіною К. П., після смерті її чоловіка ОСОБА_11, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2.
Інша 1/2 частина зазначеної квартири належала ОСОБА_5, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 06 липня 1999 року №7-15619, виданим Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради.