ПОСТАНОВА
Іменем України
22 березня 2019 року
Київ
справа №818/3533/15
адміністративне провадження №К/9901/11417/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Білоуса О.В.,
суддів - Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 4 грудня 2015 року (головуючий суддя Кунець О.М., судді - Шаповал М.М., Кравченко Є.Д.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2016 року (головуючий суддя Філатов Ю.М., судді - Бартош Н.С., Мельнікова Л.В.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
У С Т А Н О В И В:
У жовтні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), третя особа Управління Державної міграційної служби України в Сумській області, в якому просив: скасувати рішення ДМС України від 18 вересня 2015 року № 690-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 4 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2016 року, позов задоволено. Скасовано рішення ДМС України від 18 вересня 2015 року № 690-15 та зобов'язано повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій, ДМС України звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просила рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23 лютого 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
Справу згідно з Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 січня 2018 року передано для розгляду касаційної скарги колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Білоуса О.В. (суддя-доповідач), Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 23 листопада 2010 року ОСОБА_2 прибув з Іраку на територію України легально за навчальною візою повітряним транспортом за маршрутом Ірак-Сирія-Туреччина-Україна по дійсному паспорту громадянина Республіки Ірак з метою вступу на підготовчий факультет Сумського державного університеті та з наміром навчатися за спеціальністю «Фармакологія».
21 березня 2011 року позивач звернувся до сектору міграційної служби у Сумській області із заявою про визнання біженцем відповідно до Закону України від 21 червня 2001 року № 2557-ІІI «Про біженців».
Державним комітетом України у справах національностей та релігій 31 жовтня 2011 року прийнято рішення № 573-11, яким ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем. Відмова мотивована тим, що оскільки позивачем не надано доказів проходження обряду хрещення, то і відсутні докази обґрунтованого побоювання заявника стати жертвою переслідувань за релігійними мотивами в Іраку.
Вказане рішення було оскаржено позивачем до суду. Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 3 травня 2012 року, залишеною без змін ухвалами Харківського апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2012 року та Вищого адміністративного суду України від 17 лютого 2015 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
30 березня 2015 року ОСОБА_2 повторно звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до Закону України від 8 липня 2011 року № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Підставою для звернення позивача із вказаною заявою є його побоювання стати жертвою переслідувань за релігійними мотивами в Іраку. Позивач при розгляді його заяви просив урахувати, що у липні 2014 року він пройшов православний обряд хрещення у Свято-Преображенському соборі у м. Суми, на підтвердження чого надав копію свідоцтва про хрещення. На співбесіді ОСОБА_2 зазначав, що не може повернутися до країни походження, оскільки в Іраку відступництво від ісламу вважається страшним гріхом, таких осіб переслідують та вбивають, він може зазнати переслідувань навіть від своєї родини, так як вони дуже релігійні мусульмани-шиїти. Також, позивач просив врахувати, що останнім часом ситуація з безпекою в Іраку сильно погіршилася, великі території країни знаходяться під контролем радикальних угрупувань мусульман-сунітів, які вбивають тих, кого вважають своїми ворогами, зокрема, християн. Враховуючи викладене, позивач зазначав, що не може повернутися до країни походження, так як вважає обґрунтованими його побоювання стати жертвою переслідувань через зміну релігії з ісламу на християнство.
При цьому, позивач стверджував, що розповів своїм рідним про те, що став християнином, після чого його батько попередив, що у разі повернення до Ірану його вб'ють брат або дядько. ОСОБА_2 пояснив, що в Іраку християн переслідують мусульмани і багато випадків, коли християн вбивають, здійснюють серед них терористичні акти, підривають християнські храми. Християни змушені виїжджати до інших країн. В Іраку немає безпечних місць для християн.
Управлінням Державної міграційної служби України в Сумській області 19 червня 2015 року складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якому зазначено, що у зв'язку з недоведеністю заявником наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, Державній міграційній службі України рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Республіки Ірак ОСОБА_2.
Державною міграційною службою України 18 вересня 2015 року прийнято рішення № 690-15 про відмову ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі відсутності умов, передбачених пунктами 1,13 частини першої статті 1 Закону України від 8 липня 2011 року №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Управлінням Державної міграційної служби України в Сумській області 6 жовтня 2015 року повідомлено позивача про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підтверджується його копія, яка знаходиться в матеріалах справи.
Не погоджуючись із рішенням прийнятим відповідачем, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ДМС України не доведено належними та допустимими доказами правомірність прийняття оскаржуваного рішення від 18 вересня 2015 року № 690-15 про відмову ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування рішення суд зазначив, що відповідачем не була надана повна та належна оцінка ситуації в країні походження позивача - Іраку, відсутня перевірка щодо відношення до християн безпосередньо в провінції Ті-Кар. Відповідно, висновки Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про те, що заявник не мав цілком обґрунтованих підстав для його ймовірного переслідування в країні громадянської належності, є не доведеними.
Зазначена позиція була підтримана Харківським апеляційним адміністративним судом, який переглянув постанову суду першої інстанції та залишив її без змін.
Верховний Суд висновки судів попередніх інстанцій вважає вірними та такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального та процесуального права та зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України від 8 липня 2011 року № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон № 3671-VI).
Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 вказаного Закону, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до частини шостої статті 8 Закону № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додатков